Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

24. Почуття безпеки

Коли Беннет зупинив машину посеред саду, мене це неабияк розлютило. Думки, що наче бджоли гули в мене в голові, не давали спокою. А він «підливав масла в вогонь», не даючи мені розібратися зі своїми підозрами:

- Що ти робиш? – роздратовано я промовила до нього. Ми стояли серед густого саду, а навколо була суцільна темрява. Але бути з ним тут чомусь не лякало мене, лише бентежило.

- Нікі, послухай, - він взяв мою руку, - я знаю Крістофера багато років. І знаю як і кого він шукає. Він тебе шукав не зі злих намірів. Не знаю навіщо, можливо з часом він сам тобі розповість, але навіть якщо тобі буде щось загрожувати, я не дам тебе скривдити.

Я була приголомшена його словами. Це саме те, що мені зараз потрібно було почути. Звичайно, досить дивно почути це від малознайомого чоловіка, але ці слова змусили мене подивитись на нього інакше. Він зараз не грав, не сміявся, він говорив це серйозно і мені було дуже потрібно відчути цю підтримку й захист. На мене щось найшло й я потягнулась до нього. Він одразу зрозумів, що я хочу, й водночас нахилився назустріч.

Наші вуста сплелись в палкому поцілунку. Він більше не тримав мене за руку, його руки обвивали мою талію. Я запустила одну руку йому в волосся, а іншою відчувала скажену пульсацію на його шиї. Цей момент виключив мозок й ми обидва віддались почуттям. Палко, шалено, до дивного бажання затиснути в обіймах один одного і не відпускати. Дихати було важче з кожним поцілунком, з кожною новою силою обіймів.

Його руки почали пестити мої груди і я зрозуміла, що якщо ми зараз не зупинимось, то далі буде пізно. Намагаючись приборкати почуття, я все ж таки відсторонилась від нього. Він все зрозумів й не наполягав. Ми просто сиділи мовчки в обіймах один одного. Розплющивши очі після палкого поцілунку, я побачила темні очі Беннета, що палали від пристрасті.

- Не хочу тебе відпускати, - промовив він, все ще вгамовуючи інтенсивне дихання.

- А я і не збираюсь йти пішки садом посеред ночі, - відповіла я посміхаючись.

- Ще не ніч, - його зухвала посмішка змусила мене остаточно розслабитись та заспокоїтись.

- Ну тоді я пішла, - бажаючи його провчити, я потягнулась до дверцят.

- Навіть і не думай, - він потягнувся за мною і знову заключив в свої обійми.

Ми сміялись наче діти. Я намагалась вирватись з його обіймів, а він притуляв мене до себе все міцніше та міцніше. Мені так було добре і безтурботно з ним, що я не хотіла завершувати цей момент. Але звук телефону порушив цю ідилію.

Беннет потягнувся до телефону, подивився на екран і вимкнув звук.

- На чому я закінчив? – він грайливо промовив та знову почав мне обіймати.

Але телефон знову почав дзвонити.

- Візьми слухавку, може щось термінове, - промовила я, розуміючи, що наш романтичний момент вже упущено.

- Нікі, на моїй роботі завжди щось термінове, але зараз в мене є важливіші справи, - і він знову закутав мене в свої обійми.

Через деякий час телефон задзвонив втретє. Беннет роздратовано взяв його й відповів:

- Слухаю.

Досі будучи в його обіймах, я чула суворий чоловічий голос на тому кінці слухавки. Дослухавши співрозмовника Беннет відповів:

- Я зараз зайнятий.

Ще через деякий час він сказав:

- А це не може почекати до завтра?, - мабуть після заперечувальної відповіді співрозмовника, він продовжив, - добре, скоро буду.

Він поклав слухавку, а я тим часом, відсторонилась від нього.

- Нікі… - він винувато мовив до мене.

- Все добре. Підвезеш мене додому?

- Звичайно.

 Він завів машину і ми рушили. Всю дорогу ми мовчали. Я почувала себе розгублено, не розуміючи як себе поводити після цих пристрасних поцілунків і обіймів. Хоч Беннет і посміхався кожного разу коли я повертала погляд на нього, він виглядав задумливим.

І ось нарешті ми під’їхали до мого будинку.

- Дякую, - мовила я й невпевнено почала виходити з машини.

Беннет схопив мене за руку та притягнув до себе:

- Думаєш я тебе так просто відпущу? – зухвало посміхаючись, він поцілував мене ще раз, - повечеряємо завтра?

- Можливо, - я грайливо відповіла йому, будучи задоволеною, тим, що він поцілував мене на прощання. Цим він розставив всі точки над «і» й в мене вже не було сумнівів, що поцілунки в машині – це не лише гра для нього.  

- То тебе ще й вмовляти потрібно?!! А якщо так? – і він знову накрив мої губи палким поцілунком від якого я втратила змогу контролювати своє тіло. Руки і ноги не слухались, я вже й забула, що планувала вийти з машини. Все що мені зараз хотілось, це бути з ним. Бо поруч з ним не було ніяких проблем, лише безмежне відчуття ейфорії та закоханості, що розливалось в кожній клітинці тіла.

- Ти досить переконливий, - задоволено відповіла я, як тільки він завершив поцілунок.

- Я заїду за тобою ввечері.

- Добре, - від його слів я почала усміхатись ще більше, оскільки важко було втримати почуття всередині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍