Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

вигравірувані крихітні складні символи. Я нахилив зброю, намагаючись прочитати вигравіруваний напис, але не впізнав код, яким його було написано. На сірому металі тьмяно виблискувало світло.

— Що це таке?

— Що саме? — Шейла підійшла до мене. — А, так. Біозбройне кодування. Стік вкрито С-381. При контакті з гемоглобіном він виробляє ціанідні сполуки. Він досить далеко від країв, тож це не страшно, якщо ви поріжетесь, але, якщо занурити його у щось із кров’ю…

— Чарівно.

— Я ж вам казала, що це — серйозна штука, — в її голосі відчувалася гордість.

— Я його візьму.

Коли я повернувся на вулицю, обтяжений покупками, мені спало на думку, що таки маю розжитися на куртку — хай навіть і лише для того, щоби приховувати новопридбаний арсенал. Я позирнув угору в пошуках автотаксі, а тоді вирішив, що в небі достатньо сонця, щоб був сенс іти пішки. Врешті-решт мені подумалося, що моє похмілля починає відступати.

Пройшовши три квартали вниз схилом, я усвідомив, що за мною йдуть назирці.

Це мені підказала обробка посланця, що неспішно прокинулася після Злиття-Дев’ять. Посилене відчуття близькості, ледь помітний дрож і одна постать, яку я надто часто помічав краєчком ока. Цей був молодцем. У більш людній частині міста я міг би цього й не помітити, але тут пішоходів було замало, щоб забезпечити таке маскування.

Ніж «Теббіт» був закріплений у мене на лівому передпліччі й лежав у м’яких шкіряних піхвах з нервовим пружинним навантаженням, але до пістолетів неможливо було дотягнутися, не показавши, що я помітив свого спостерігача. Я замислився, чи не спробувати позбутися «хвоста», але майже одразу відкинув цю думку. Це місто було не моє, я почувався осоловілим від хімії, та й узагалі надто багато ніс. Хай ця людина, хоч ким вона є, йде на шопінг зі мною. Я трохи пришвидшив крок і поступово спустився до комерційного центру, де знайшов дороге червоно-блакитне вовняне пальто до стегон з візерунками з тотемних стовпів ув інуїтському стилі. Це було не зовсім те, про що я думав, але воно було тепле й мало багато містких кишень. Оплативши пальто біля вітрини крамниці, я спромігся краєчком ока побачити обличчя свого переслідувача. Молодий, білий, темноволосий. Я його не знав.

Ми вдвох перетнули Юніон-сквер, зупинившись, аби поглянути на чергову демонстрацію з приводу Резолюції 653, яка застрягла в кутку й поступово закінчувалася. Кричалки втрачали впевненість, люди потихеньку відходили, а металевий гавкіт системи гучного сповіщення починав звучати жалісно. Я цілком міг би втекти, розчинившись у натовпі, але тепер мені цього вже не хотілося. Якщо мій «хвіст» збирався не тільки за мною постежити, то в нього був шанс щось зробити ще на безлюдних зелених схилах. Тут надто багато відбувалося для нападу. Я пробрався крізь залишки демонстрації, час від часу відпихаючи листівки, а тоді попрямував на південь, до Мішн-стрит і «Гендрікса».

Ідучи вздовж Мішн-стрит, я здуру зайшов у зону реклами вуличного продавця. Моя голова враз наповнилася образами. Я крокував алеєю, повною жінок, чий одяг відкривав більше, ніж вони зважилися б показати голяка. Чоботи, що перетворювали ноги вище коліна на шматки плоті для споживачів, стегна зі стрічками у формі стрілок, що показували шлях, опори, що демонстративно підіймали й випинали груди; важкі, округлі підвіски, що ховалися, схожі на жолуді, у всіяних крапельками поту декольте. Швидко висовувалися язики, що облизували губи, пофарбовані у вишнево-червоний або могильно-чорний колір; провокаційно оголювалися зуби.

Мене накрило хвилею прохолоди, яка прибрала спітнілу жагу та перетворила тіла, що позували, на абстрактне вираження жіночності. Я усвідомив, що оглядаю окружності форм, як машина, фіксуючи геометрію плоті та кістки так, наче ці жінки були рослинами якогось виду.

Бетатанатин. «Старий з косою».

Бетатанатин, останнє породження чималого хімічного сімейства, створеного для проектів з дослідження навколосмертних станів на початку тисячоліття, підводив людський організм до смерті так близько, як це було технічно можливо без сильного ушкодження клітин. Водночас стимулятори контролю в молекулах «старого з косою» змушували інтелект працювати безсторонньо, завдяки чому дослідники могли проходити через штучно викликаний передсмертний стан без непереборного хвилювання та відчуття дива, що могло би спотворити їхнє сприйняття даних. У малих дозах «старий з косою» викликав глибоку, холодну байдужість до таких переживань, як біль, збудження, радість і скорбота. Вся та відстороненість, яку чоловіки століттями вдавали перед оголеним жіночим тілом, була легкодоступна в капсульній формі. Він неначе був спеціально створений для хлопців-підлітків.

А ще це був ідеальний військовий наркотик. Під «старим з косою» монах-зречник Сну Ґодвіна міг спалити село із дітьми й жінками, і не відчути нічого, крім зачудування тим, як полум’я розтоплює плоть на кістках.

Востаннє я вживав бетатанатин під час вуличних боїв на Шарії. Повну дозу, яка мала знижувати температуру тіла до нормальної кімнатної та значно сповільнювати моє серце. Це були хитрощі, покликані обдурити протипіхотні детектори на шарійських танках-павуках. Будучи непомітним у інфрачервоному спектрі, можна було наближатися, видиратися по нозі танка й розбивати люки термітними гранатами. Екіпаж танка, що одержав струс мозку від ударної хвилі, зазвичай було легко вирізати — як новонароджених кошенят.

— Є жмурик, чуваче, — без жодної потреби сказав хрипкий голос.

Я, покліпавши, здихався реклами і зрозумів, що дивлюся на бліде європейське обличчя під сірим каптуром. Мовленнєва установка стояла в нього на плечі, підморгуючи мені крихітними червоними робочими вогниками, схожими на кажанячі очі. На Світі поширення інформації просто в голови регулюють дуже строгі закони, і навіть випадково щось передавши, можна наразитися на таку ж жорстокість, як і розливши чиюсь випивку в портовому барі. Я викинув уперед одну руку й добряче пхнув торгівця у груди. Він хитнувся до якоїсь вітрини.

— Послухай…

— Не сци мені на голову, друже. Мені це не подобається.

Він опустив руку до якогось приладу на поясі, і я здогадався, що зараз буде. Змінивши напрямок, я уп’явся в його м’які очі напруженими пальцями…

І лицем до лиця опинився з шипучою горою вологої пористої плоті заввишки майже два метри. До мене, звиваючись, потягнулися мацальця, а моя рука опинилася в заляпаній слизом порожнині, обрамленій товстими чорними війками. Накотилася нудота, горло зімкнулося. Пересиливши огиду, я вдерся в киплячу масу війок і відчув, як слизька плоть піддається.

— Як не хочеш осліпнути, відключи цю хрінь, — суворо промовив я.

Гора плоті зникла, і я знову опинився біля торгівця, не припиняючи щосили тиснути згори на його очі.

— Добре, добре, чуваче, — він примирливо звів догори руки. — Не хочеш товару — не купуй. Я тут просто намагаюся заробляти на життя.

Я