Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– Мені треба забрати свої речі. Я не розраховував, що панове мені в цьому допоможуть, але оскільки у нас спільна мета, я не проти.

– А може це я не хочу? – провокаційно відповів бородань. – Може, я не хочу йти в ліс з папістом після ночі, та ще на різню? Га?

– Рах, панове! – кинув Херцбрудер. – Так ми нічого не доб'ємося. А ваша ідея, пане Кропив, має той недолік, що Райси в Кітцигені встигнуть половину грошей розтринькати на шльондр або пропити, і всі залишаться у програші. Ні, сьогодні вночі на них треба напасти і забрати те, що належить вам. І я буду радий розділити з вами нагороду. Чи згодні ви, панове, на такий договір?

Еркісія подивився на Кропива, який витріщився на нього і пробурмотів щось таке, що, за наявності доброї волі, можна було б сприйняти як згоду. Домініканець також кивнув.

– Що ж, це чудово. А поки ми тут, давайте трохи поспимо, щоб на світанку бути зі свіжою головою. У нас є дві лавки, я ляжу на підлозі. На жаль, у мене тільки одна шкура...

Монах і не думав сперечатися з бородатим, тож без жодного слова передав велику ведмежу шкуру іншому гостеві. Натомість попросив миску води і шматок полотна, щоб промити рану на потилиці.

– Сильно вдарили по голові? Поранили? – запитав господар, стелячи солому біля димаря.

– Не дуже. Але я не хочу, щоб потрапила інфекція.

– Питаю, бо ваша милість навіть не зашипів. Бачу, що звикли до болю. Можна запитати, звідки?

– Бився, то тут, то там.

– Але те, що ви збиралися битися з трьома Рейсами самотужки... Дурниці...

– А що мені було робити? – роздратувався монах. – Звідки мені було знати, що вони залишать мене в живих?

Своєрідний жаргон стрільця був, мабуть, заразливий.

– Що ж, це правда. Але ж залишають. Як я вже казав, нерозумно, про що вони, сподіваюся, самі переконаються. А як вони до вас підійшли?

– Один лежав на узбіччі дороги, прикидаючись мертвим. Я зупинився, вони виповзли, прицілилися.

– І мене також само, – буркнув Кропив, якого вже не можна було відрізнити від шкіри, в яку він був загорнутий. – Тільки я не смикався, бо нащо мені це. У мене гордість болить більше, ніж дупа.

– До речі, про гордість, – звернувся Еркісія до Херцбрудера, – невже ніхто нічого не робить з цими бандитами? Я розумію, що їх троє, що дорога рідко відвідується, що те, те, те, але ж хтось повинен реагувати?

– Так, але знайдіть когось на сотню миль, кому це не байдуже. За останні п'ять зим околиця тричі переходила з рук в руки, а коли армія поруч, то тільки для того, щоб мародерствувати. Одного разу я вмовив загін імперських драгунів піти на лісопилку, вони забрали в феніги у мене, феніги від Райсів і риссю помчали до Ротенбурга гуляти. Намагався натравити на них селян з ломаками, так ті сказали: "Послухай, єгерь, що нам з того, якщо ми не будемо ходити цією стежкою?", або: "Краще наганяй на них мандрівників, тоді, може, вони з тобою поділяться золотом". Граф зайнятий війною, єпископ зайнятий війною, імператор зайнятий війною, всі до біса зайняті війною, то хто ж тоді буде пиздити тих Райсів? Його ясновельможність палатин, який в Англії пердить в своє крісло? Чи парох? Що ви на це скажете?

– Що недобре діється.

– Ну так, недобре. Ця війна затягнулася. – Лісник занепокоєно зацмокав. – Села порожніють, врожаю все менше, а військ все більше. Залишається тільки чекати, коли вони амбри почнуть грабувати. На дорогах розбійники, в лісах банди мародерів, дезертир за дезертиром, а особливо, будьте обережні, цієї зими їх аж нароїлося.