Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

зібрана, але Страйк майже фізично відчував біль у її словах. Але чекав.

— Він спав з іншою,— вимовила вона тихо, задушено.

Пауза. Робін узяла свій пакет з чипсами, виявила, що вже все з’їла, і кинула пакет на стіл.

— Чорт,— вилаявся Страйк.

Він був здивований: не тим, що Метью спав з іншою, а тим, що він у цьому зізнався. У Страйка склалося враження, що вродливий молодий бухгалтер — з тих чоловіків, які вміють облаштовувати власне життя зручним для себе чином: де треба, розділяють, розкладають по комірках.

— І неодноразово,— тим самим задушеним голосом провадила Робін.— Ми її обоє знаємо. Сара Шедлок. Давня університетська подруга.

— Боже,— сказав Страйк.— Мені так прикро.

І йому таки було прикро — щиро прикро через її біль. Однак це одкровення пробудило й інші почуття — ті, що він тримав під суворим контролем, вважаючи і недоречними, і небезпечними,— і вони заворушилися всередині, пробуючи свою силу проти обмежень-пут.

«Не будь довбнею,— сказав собі Страйк.— Оцього ніколи не може бути. Це був би повний — просто королівський — провал».

— І як це він тобі розповів? — спитав він.

Робін не відповіла, але питання з жахливою ясністю повернуло її до тієї сцени.

Вітальня з кремово-білими стінами була замала для того, щоб вмістити настільки розлючену пару. Весь шлях додому з Йоркширу проїхали у «лендровері», якого Метью не хотів. Десь на цьому шляху накручений Метью заявив, що це лише питання часу — коли Страйк підкотить до неї; ба більше, він висловив підозру, що Робін це радо прийме.

«Він мій друг, та й усе! — кричала вона на Метью з протилежного боку дешевого дивана; сумки з поїздки так і стояли у коридорі.— І те, що ти вирішив, ніби мене заводить той факт, що його нога...»

«Чорт, яка ти наївна! — кричав у відповідь Метью.— Він твій друг, тільки поки не потягне тебе в ліжко, Робін...»

«За чиїм зразком ти його судиш? Ти що, сам тільки й вичікуєш, щоб накинутися на колег?»

«Та звісно, що ні! Але ти в такому нездоровому захваті від нього — він же чоловік, вас у тому офісі всього двоє...»

«Він мій друг, як-от Сара Шедлок — твоя подруга, але ж ти ніколи...»

Робін прочитала це на його обличчі. Вираз, якого вона ніколи не бачила, промайнув на ньому, неначе тінь. Ніби щось матеріальне, провина збігла по високих вилицях, чіткій лінії щелепи, по горіхових очах, які вона обожнювала стільки років.

«...ти ж не? — провадила вона уже питальним тоном.— Чи ги таки?..»

Метью вагався надто довго.

«Ні,— з силою вимовив він; ніби поставлений на паузу фільм смикнувся й ожив.— Звісно, я ніколи...»

«Так,— мовила Робін.— Ти з нею спав».

Вона читала це з його обличчя. Метью не вірив у дружбу між чоловіком і жінкою, бо ніколи такої не мав. Вони з Сарою спали.

«Коли? — спитала вона.— Не... це сталося тоді, так?»

«Я не...»

Робін почула млявий протест чоловіка, який уже знає, що програв, який навіть хоче програти. Всю ніч і весь день та думка переслідувала її: на якомусь рівні Метью хотів, щоб Робін знала.

Її дивний спокій — не так звинувачувальний, як вражений — змусив його все їй розповісти. Так, це сталося саме тоді. Він відчуває через це страшні докори сумління, завжди відчував — але в той період вони з Робін не спали разом, і от одного вечора Сара його втішала, і, ну, все якось вийшло з-під контролю...

«Вона втішала тебе? — повторила Робін. І тоді нарешті прийшов гнів, розтопивши її шок і недовіру.— Вона втішала тебе?»

«Мені, знаєш, теж було важко!» — закричав Метью.

Страйк дивився, як Робін ніби вві сні трусить головою, намагається прояснити думки, але спогади надали рум’янцю її щокам, очі знову заблищали.

— Що ти сказав? — здивовано спитала вона в Страйка.

— Спитав, чому він тобі про це розповів.

— Не знаю. У нас була сварка. Він гадає...— Робін глибоко зітхнула. Дві третини пляшки вина натщесерце змусили її наслідувати чесність Метью.— Він не вірить, що ми з тобою просто друзі.

Це Страйка геть не здивувало. Він бачив підозру в кожному погляді, який Метью кидав на нього, чув невпевненість у кожному сухому коментарі на свою адресу.

— І,— провадила Робін,— я нагадала, що ми таки просто друзі, що він сам має платонічну подругу, стару добру Сару Шедлок. Отут все й розкрилося. У них із Сарою була інтрижка в університеті, поки я... поки я була вдома.

— Аж так давно? — спитав Страйк.

— То що, мені не зважати, бо вже сім років минуло? — спитала Робін.— Якщо він потім про це так і брехав, і ми з нею постійно спілкуємося?

— Я просто дивуюся,— рівним тоном мовив Страйк, не бажаючи вступати у сварку,— що стільки часу минуло, і тут він взнався.

— А,— сказала на це Робін.— Ну, йому соромно. Через те, коли саме це сталося.

— В університеті? — не зрозумів Страйк.

— Просто після того, як я покинула університет,— відповіла Робін.

— А,— відповів Страйк.

Вони ніколи не обговорювали причини, з яких вона покинула вчитися на психолога і повернулася до Мессема.

Робін не планувала розповідати Страйкові ту історію, але сьогодні вся рішучість тонула в невеличкому морі алкоголю, який вона влила у свій голодний і виснажений організм. Ну розповість, і що з того? Без цієї інформації він не матиме повної картини і не зможе дати їй пораду. Робін туманно розуміла, що покладається на Страйка, чекає, що він допоможе. Хоче вона того чи ні — хоче чи ні того він,— а Страйк — її найліпший друг у цілому Лондоні. Раніше вона не визнавала цього факту аж так відкрито. Алкоголь підносив, промивав очі. «In vino veritas», чи як воно там? Страйк має знати. Є в нього ця дивна звичка — час до часу цитувати щось латиною.

— Я не хотіла йти з універу,— повільно вимовила Робін; у голові паморочилось,— але дещо сталося, і потім я мала проблеми...

Ні, не те. Це нічого не пояснює.

— Я поверталася додому від подруги, з іншого гуртожитку,— сказала вона.— Було не так уже й пізно... восьма година чи що... але про нього попереджали, казали в місцевих новинах...

І це не те. Забагато деталей. Треба просто повідомити голий факт, а