Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

не підводити до кожної подробиці, як вона це робила у суді.

Робін глибоко вдихнула, глянула Страйку в обличчя і розгледіла в ньому початок розуміння. Відчувши полегшення від думки, що не доведеться казати те слово, вона попросила:

— А можна мені ще чипсів?

Повернувшись від шинкваса, Страйк мовчки дав їй пакунок.

Робін не дивилася йому в обличчя.

— Тільки не смій думати... це нічого не міняє! — у відчаї мовила вона.— То двадцять хвилин мого життя. Просто таке зі мною сталося. То не я! Воно мене не визначає!

Страйк здогадувався, що цих фраз її навчили на якійсь терапії. Він розмовляв з жертвами зґвалтування. Знав слова, які їм підказували, щоб якось осмислити річ, для жінки неосяжну. Це багато прояснювало щодо Робін. Наприклад, тривалу відданість Метью: він був безпечний хлопець з рідних країв.

Однак п’яна Робін розгледіла в мовчанні Страйка те, чого боялася найбільше: він почав інакше сприймати її. Не як рівну, а як жертву.

— Це нічого не змінює! — гнівно повторила вона.— Я така, яка й була!

— Я це знаю,— відповів він,— але все одно то страшний жах — що з тобою таке сталося.

— Ну, так... жах,— пробурмотіла Робін, пом’якшена цими словами. Тоді знову спалахнула: — Його зловили завдяки моїм свідченням. Я все роздивилася, поки він... У нього була ділянка білої шкіри під вухом — це називається вітиліго... і ще одна зіниця така нерухома, розширена.

Тепер Робін говорила нерозбірливо, бо водночас запихалася чипсами з пакета.

— Він намагався мене задушити; я обм’якла й прикинулася, що вмерла, а він і купився. Він ще на двох дівчат напав, теж у масці, й жодна нічого не змогла розповісти поліції про нього. Але мої свідчення запроторили його до в’язниці.

— Це не дивно,— сказав Страйк.

Така реакція Робін задовольнила. Хвилину вони посиділи мовчки, бо Робін доїдала чипси.

— Але я після того не могла вийти з кімнати,— сказала вона гак, ніби паузи не було.— Кінець кінцем університет відіслав мене додому. То була просто академвідпустка, але... я так і не повернулася.

Дивлячись у нікуди, Робін обміркувала те все. Метью наполягав, щоб вона лишалася вдома. Коли агорафобія минулася — на це знадобилося більше року,— вона почала їздити до нього в університет у Баті. Тримаючись за руки, вони гуляли між будівлями з котсволдського вапняку, згрупованими у формі півмісяців, як це заведено було за доби Регентства; гуляли між деревами на берегах річки Ейвон. Щоразу як ходили кудись із друзями Метью, була й Сара Шедлок — іржала з жартів Метью, торкалася його плеча, вивертала розмову на спогади про веселощі, яких вони зазнали без Робін, нудної домашньої подружки...

«Вона мене втішала. Мені, знаєш, теж було важко!»

— Так,— сказав Страйк,— час подумати, де ти ночуватимеш.

— Я піду до «Тра...»

— Ні, не підеш.

Страйк не хотів, щоб Робін ночувала в гостелі, де коридорами вільно блукає казна-хто, та ще й з вулиці можуть зайти. Може, то й параноя, але він хотів, щоб Робін опинилася в такому місці, де крик не потоне в п’яному гаморі вечірок.

— Я можу поспати в офісі,— сказала Робін і захиталася, коли спробувала підвестися; Страйк спіймав її за плече.— Якщо в тебе й досі є та розкладачка...

— Ти не спатимеш в офісі,— сказав Страйк.— Я знаю добре місце. Мої тітка й дядько там зупинялися, коли приїздили на Мишоловку». Ну, давай сюди сумку.

Він раніше вже обіймав Робін за плечі, але то було інше: вона годі правила йому за ціпок. Але цього разу вже вона ледве могла йти прямо. Страйк намацав її талію і, міцно тримаючи, вивів з пабу.

— Метью,— сказала вона, ідучи,— це не сподобалося б.

Страйк не відповів. Попри все почуте, він не був такий певний, як Робін, що тим стосункам край. Вони були разом дев’яті, років; у Мессемі на неї вже чекає весільна сукня. Він утримувався від критики Метью, щоб Робін бува не повторила ті слова колишньому нареченому під час нової сварки, бо зв’язки, накопичені за дев’ять років, не можна розірвати за один вечір. Утім, стримувався Страйк не так заради себе, як заради Робін. Сам він Метью не боявся.

— А хто то був? — сонно спитала Робін, коли вони мовчки пройшли з сотню ярдів.

— Ти про кого?

— Отой чоловік, що заходив зранку... я ще подумала, що цс той, з ногою... він мене до гикавки налякав.

— А... то Шпеник. Давній приятель.

— Страшний чоловік.

— Шпеник тобі нічого не заподіє,— запевнив Страйк. А тоді схаменувся: — Тільки не лишай його самого в офісі.

— Чого це?

— Він цупить усе, що не прибите гвіздками. І нічого не робить за просто так.

— Звідки ти його знаєш?

Оповідь про Шпеника і Леду зайняла весь шлях до Фрит-стріт, де їх оточили міські котеджі, статечні й упорядковані.

— Тут? — не повірила Робін, з роззявленим ротом дивлячись на готель «Гезлітт».— Я не можу тут зупинитися — це надто дорого!

— Я заплачу,— сказав Страйк.— Вважай, це твій річний бонус. І не сперечайся,— додав він, коли двері відчинилися й усміхнений молодик відступив назад, впускаючи їх.— То я винен, що тобі потрібне безпечне місце.

Обшитий дерев’яними панелями коридор був затишний, ніби в чиїйсь приватній оселі. Тут був лише один вихід, і ніхто не зможе відчинити двері знадвору.

Давши молодику свою кредитку, Страйк довів Робін, яка і досі хиталася, до підніжжя сходів.

— Можеш узяти на завтра вихідний, якщо раптом...

— Я буду на роботі о дев’ятій,— відповіла Робін.— Корморане, дякую тобі за... за...

— Та без проблем. Виспись як слід.

Коли Страйк зачинив по собі двері «Гезлітту», на Фрит-стріт було тихо.

Страйк пішов собі, сховавши руки в кишені, задуманий.

Її зґвалтували й покинули, вважаючи мертвою. Господи Боже.

Вісім днів тому якийсь покидьок надіслав їй відрізану жіночу ногу, а Робін і словом не обмовилася про своє минуле, не попросила про спеціальну відпустку, ні на крок не відступила від повного професіоналізму, з яким щоранку приходила на роботу. То він, не знаючи її історії, наполіг на найкращій кишеньковій сирені, заборонив працювати поночі, став регулярно дзвонити протягом робочого дня...

В ту саму мить, коли Страйк зрозумів, що йде не до Денмарк-стріт, а геть у протилежний бік, він помітив ярдів за двадцять від себе чоловіка в шапці. Той