Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

найбільш високопоставлена людина серед присутніх, ініціював першу нараду групи експертів із Москви і місцевих чиновників у будинку міськкому Прип’яті. Здавалося, його не особливо турбували повідомлення місцевих управлінців про високі рівні радіоактивного забруднення — у Москві ця інформація не звучала. Завдання Майорця залишалося незмінним: усунути проблему за кілька днів, під’єднати реактор до енергомережі і повернутися в Москву, адже травневі свята були не за горами. Головним доповідачем виступав Шашарін, який щойно повернувся після інспектування 4-го енергоблока разом із Мар’їним і Кизимою. Він сказав, що ситуацію тримають під контролем: до реактора надходить вода-холодоагент, а борну кислоту для локалізування вогню ось-ось мають привезти. Для оцінки ситуації експерти облітають станцію на гелікоптері.

Засмучений побаченим у 4-му енергоблоці, Мар’їн поцікавився у присутніх, звідки там взявся графіт. Майорець переадресував це питання Брюханову, який, за словами одного з очевидців, виглядав надзвичайно стомленим: «Його обличчя було мертвенно-блідим, а повіки — розпухлими». Брюханову навіть за звичайних обставин було складно говорити на публіку, — тепер робити це було ще складніше. Кволо підвівшись, Віктор, відповідаючи на питання міністра, узяв час на роздуми. Врешті-решт, він промовив: «Важко сказати. Графіт, який ми отримали для 5-го енергоблока, залишався на місці неушкодженим. Спочатку я подумав, що цей графіт саме звідти, але ні. Якщо ж не звідти, тоді блоки графіту було викинуто з реактора». Простіше кажучи, слова Брюханова означали, що реактор вибухнув. Експерти відмовлялися розуміти чи хоча б визнавати, що саме відбувається. Коли Майорець поцікавився у Шашаріна, який скаржився на високі рівні радіації, що саме спричинило вибух, його головний ядерник відповів, що наразі це ще не дуже зрозуміло. «Здавалося, що всі, відповідальні за катастрофу, прагнули якомога довше відтягувати жахливий момент розплати, коли правда відкриється в найдрібніших деталях», — підсумовував Володимир Шишкін, співробітник міністерства, також присутній на нараді.

Нарада тривала, місцеві управлінці оприлюднювали свої доповіді впливовому міністрові з Москви. Секретар міськкому Прип’яті доповів, що ситуація в місті залишається спокійною. Тривають весілля. Утім, доповідь генерала Геннадія Бердова, імпозантного, сивочолого заступника міністра внутрішніх справ УРСР, була більш тривожною. Бердов, який перебував на місці події з 5-ї ранку, наголосив на самопожертвах з боку працівників міліції, які патрулювали радіоактивно забруднені території — ніхто з них не залишив свій пост. Окрім того, були речі, виконання яких генерал вимагав від комісії: так, поза зоною мали бути всі потяги, адже залізнична лінія проходила всього в 500 метрах від зруйнованого реактора. Нарешті, Бердов приголомшив міністра, завивши, що українська влада мобілізувала й надіслала в Прип’ять близько 1100 автобусів на випадок евакуації жителів міста.

«Що за розмови про евакуацію? Ви намагаєтеся посіяти паніку?» — запитав Майорець, який усе ще сподівався повернутися в Москву до травневих свят. До обговорення приєднався Брюханов: він зазначив, що сьогодні вранці пропонував варіант з евакуацією помічникові Бориса Щербини, але йому наказали чекати до прибуття комісії. Начальник штабу цивільного захисту Серафим Воробйов доповів комісії, що рівень радіації навколо реактора перевищив 250 рентгенів за годину — верхню межу, яку можна заміряти за допомогою наявного обладнання. Як завжди, розпатланий і стривожений, Воробйов вимагав негайної евакуації. Брюханов спробував його заспокоїти.

Поїздка, яка розпочалася з припущень відносно некритичності рівнів радіації і продовжилася нарадою, де запевняли, що ситуація в місті цілком контрольована, несподівано обернулася тим, чого Майорець відчайдушно намагався уникнути. Він наказав запросити операторів реактора, однак міністрові відповіли, що персонал перебуває в лікарні. Уповноважені лікарі, присутні на нараді, доповіли, що шкіра госпіталізованих стала коричневою від «ядерної засмаги»: вони отримала дозу опромінення, яка у три-чотири рази перевищує смертельну. Будучи новачком у галузі ядерної енергетики, Майорець сподівався, що, зупинивши реактор, згубного впливу вдасться уникнути. Але Шашарін зауважив: оператори вже зупинили реактор і тепер він перебуває у стані «йодної ями». Це означає, що функціонування реактора тимчасово припинено внаслідок так званого «отруєння» реактора — накопичення недовговічних ізотопів йоду і ксенону. Коли реактор перебуває в стані «отруєння», ядерна реакція зазвичай сповільнюється. І хоча Шашарін цього не висловив, його та інших експертів-ядерників турбувала ще одна річ: варто було реактору «вийти» із «йодної ями», як швидкість реакції відновиться, а це, зі свого боку, може призвести до іншого вибуху, який зітре з обличчя землі і станцію, і сусіднє місто, і членів комісії.

Майорець не проявляв ніяких видимих ознак стресу. Як зазначав один із його підлеглих, «він, як завжди, виглядав елегантно: акуратно причесане на світлій голові волосся, традиційно безпристрасне кругле обличчя». Здавалося, що насамперед Анатолія Майорця турбувала запропонована евакуація міста, а не ймовірність нового вибуху. Чиновники вищої ланки, безперечно, прагнули не допустити паніки, однак ще сильніше вони хотіли уникнути відповідальності за наказ про евакуацію, який би означав — сталося щось жахливе. Евакуацій не проводилося ще з часів Другої світової війни. Навіть сама пропозиція чогось подібного могла серйозно вдарити по кар’єрних планах. «А якщо ви помиляєтесь? — запитував Майорець у людини, яка виступав за евакуацію. — Я проти того, щоб евакуювати населення. Небезпеку явно перебільшено».

Нарешті було вирішено зробити перерву. Коли з’явилися два спеціалісти з Москви, Борис Прушинський і Костянтин Полюшкін, Майорець курив у коридорі поруч із Шашаріним. Прушинський був головним інженером департаменту атомних електростанцій Міністерства енергетики та електрифікації; Полюшкін працював старшим науковим співробіт-ником науково-дослідного інституту, який займався проектуванням реактора РБМК. Уже тільки вдвох вони знали про цей реактор більше, ніж усі члени комісії разом взяті. З Москви Прущинський і Полюшкін вилетіли о дев’ятій ранку, прибувши в Прип’ять невдовзі після полудня. Перше, що зробили експерти, пообідавши в ресторані, де також проходило весілля, — знайшли гелікоптер. Разом із пілотом і фотографом вони пролетіли над АЕС, щоб роздивитися реактор. Побачене ними розвіяло всі сумніви — робоча гіпотеза комісії була помилковою. Реактор не було пошкоджено — він вибухнув.

Прушинський і Полюшкін розповіли Майорцю про все, що вдалося побачити. Центральна зала реакторного відділення була зруйнована від вибуху. Аналогічно з приміщеннями головного циркуляційного насоса і барабанів-сепараторів. Паровий вибух резервного бака аварійної системи охолодження просто не міг спричинити стільки шкоди. «Розпечений від екстремальної температури щит біологічного захисту реактора тепер був вишнево-червоного кольору і лежав під кутом біля отвору реактора», — згадував Прушинський. Усюди валялися шматки графіту. Реактора більше не було: навколо розкидало його радіоактивні «нутрощі». «Можна було з упевненістю сказати — реактор повністю знищений». Прушинський пояснював це по-своєму, Полюшкін, представник НДІ-конструктора нібито вибухозахищеного реактора, — як бачив він. Однак загалом останній погоджувався з думкою свого колеги.

«Що необхідно зробити?» — поцікавився засмучений Анатолій Майорець. «Та чорт