Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Розділ 23

 

За вечерею була повна тиша. Георгій тільки повернувся з роботи, Катя з універу. Напевно, вони втомилися. Я ж тільки кидала погляди на Макса навпроти. Чому?  Не можу пояснити цього.

- Тат, нам з Камілою потрібно поїхати за місто. Я візьму твою машину.

Мої брови злетіли. Він не хоче поцікавитися, чи я не проти? Звучало це прямісінько так, наче моєї згоди і не потрібно. 

- А з твоєю що?

А дійсно, що не так з машиною Макса? Годину назад ще нормально їхала.

- Лампочка права згоріла.

- Добре. - знизив плечима Георгій.

 - Так просто. - прошепотіла я, але схоже ніхто крім Каті збоку не почув цього.

Після вечері я одягнула пуховик, на дворі і без того було холодно а враховуючи час доби то це підвищувало шанс змерзнути. Макс чекав на мене внизу. Я спустилася і сіла в машину.

- Ти не хотів спитати моєї думки щодо поїздки? - спитала я кидаючи на нього обурливий погляд.

- Ти ж погодилася. Яна і сама тобі написала про мету. Я попросив її про це. Ось і все.

Він був настільки спокійним що мене це почало злити. Я охопила себе руками в спробі не змерзнути. Прихід зими. А це напевно моя найгірша пора року. Була і буде.

- Неможливий. Можливо я не хотіла їхати. - сказала я.

Він хмикнув.

- Я тебе не розумію. Ти поїхала. А зараз кажеш що не хотіла. Можна було сказати про це біля будинку?

Я заплющила свї очі. Це був точно не Макс котрого я знала. Він розсердився на пустому місці.

- А я тебе не розумію. Після аукціону ти не повернувся додому. Вранці мене відвіз Георгій. А сьогодні ти не розмовляєш до мене. Я не розумію причини.

- Ти ж сама сказала що все між нами помилка. - я не стрималася і закотила очі. - Ти сказала триматися тебе подальше і ненавидіти. Я виконую те чого ти захотіла. Не розмовляю, і не шукаю способів перетнутися. В чому проблем? Враження, що ти сама не хочеш чого хочеш.

- Я не це мала на увазі. Я сказала, що наш…поцілунок, це помилка. - я також перейшла на підвищений тон.

- Ну тоді чому ти мене не відштовхнула!? Спочатку відштовхуєш, потім даєш змогу наблизитися а опісля тікаєш сказавши що помилка.

- Не кричи на мене! Ми брат і сестра. Що між нами може бути? Ти сам це маєш розуміти.

- Ми не рідні брат і сестра.

- І що з цього? Наші батьки одружені.  Спочатку я відштовхувала тебе, через це. Потім подумала, що ми можемо стати просто друзями. І поцілунок…він не мав чогось змінити. Я не втікала. Мені потрібно було все обдумати.

- Про що думати, Каміла? Скажи чесно, між нами було щось більше ніж дружба?

Я напружилася. Що він має на увазі? Я вже відповідала на це запитання в перший вечір його прибуття додому.

- Я вже тобі казала.

- Скажи ще раз.

- Ні. Між нами не було нічого. Ми просто сусіди.

У салоні запала тиша а тоді почувся тихий сміх. Я сиділа збоку і повернула голову до Макса. Чому він сміється?

- Знаєш, жахливо знати що тобі брешуть. Тоді я повірив, але не зараз. Після розмови з Стасом, Віктором і Владом я чудово знаю що ми не були просто «сусіди» як ти стверджуєш.

Він сказав це настільки холодно…я повернула голову до вікна авто. На очі накочувалися сльози. Я не могла сказати тієї правди, яку він хотів. Тоді б я точно припустила своєї помилки. Не доказала б всієї історії. А я…я не хотіла повторяти знову ту ж саму. Прикусивши нижню губу я ледь стримала сльози котрі накочувалися на очі.

- Мовчиш? Значить правда?

Я змахнула з очей сльозу та повернулася до Макса.

- Ти знаєш тільки частину. Я не буду повторяти своїх помилок вдруге.

***

Дівич вечір пройшов без пригод, і ось ми уже в будинку за містом і Яна стоїть у своїй весільній сукні. Вона, точно їй личила. Стилісти вже доробили свою роботу та вийшли. Зараз у кімнаті була тільки Роксолана, я та Яна.

- Ну що ж, сподіваюся разом із одруженням ти остаточно не перетворишся на скучну жіночку. - сказала Роксолана посміхаючись.

- Ну не знаю. Я на це також сподіваюся. - дівчина посміхнулася кутиком губ.

- Так дивно…через годину я вже буду не Вихтор а Чернівецька. Завтра прокинуся вже не сама у квартирі а разом із Артемом. Гонки зміняться на будинок та перегляд фільмів із чоловіком.

- Тааак. Тобі не можна плакати - сказала я застережливо побачивши сум у очах Яни. - До того ж Артем не з тих, хто буде дивитися фільми перед телевізором. Твоє життя зміниться. Але деякі зміни тільки до кращого.

Дівчина посміхнулася.

- Знаєш, я рада що ти сьогодні тут зі мною. Наша дружба не була такою у минулому. Але зараз…дякую.

Я посміхнулася. Ми обійнялися. У кімнату зайшов батько Яни і ми з Роксоланою вийшли у коридор. Дівчина спустилася в низ щоб перевірити, чи є вже людина з ЗАКСу. Я сперлася до перил і по тілу пройшли мурахи. Сьогодні на дворі було іще більше холодно. Я з посмішкою розуміла, що мої «побічні дії» відступали і поверталося нормальне життя. Принаймні зараз, у цій довгій сукні рожевого відтінку не було холодно. Локони мого волосся спадали по плечах, макіяж зроблений гримером не був яскравим через що виглядав більш природно. Я подивилася на квітку, причеплену до сукні. Дружка. Моя перша відповідальність. Двері неподалік відчинилися та звідти вийшли хлопці. Сходи були недалеко від мене, і я усвідомила що вони пройдуть повз. І Він пройде повз. Наша розмова з Максом закінчилася в машині і від тоді ми старанно уникаємо один одного. Це було для мене більш ніж неприємно.

- Я гляну тільки одним оком. - сказав Артем наближаючись до дверей і я посміхнувшись стала загородивши йому дорогу.

- Ти знаєш що не можна. Прикмета.

Хлопець скривився.

- До чорта ті прикмети.

Я заперечливо похитала головою. По сходах якраз піднялася Роксолана.

- В низу все готово. А вам, шановний наш наречений якраз туди.

Артем глянув на мене примруживши очі. Я заперечливо похитала головою.

- Максим, я казав уже що в тебе сестра - ходяча енциклопедія. Але хочу іще доповнити, що вона жахливо вперта.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍