Читати книгу - "Салимове Лігво"

вату, заткну собі вуха.

Метт розсміявся:

— Я дуже радий. Чекатиму на вас у кабінеті, якщо вам годиться.

— Чудово. А ви…

— Містере Бьорку?

Це була Джекі. Та, що з потужними біцепсами.

— Проноза знепритомнів у чоловічому туалеті. Ви не могли б…

— Ох? Боже мій, так. Бене, а як ви...

— Звісно.

Вони підвелися і пішли через зал. Бенд знову почав грати, щось про те, як студенти коледжу в Маскоґі досі поважають свого декана[120].

У туалеті смерділо прокислою сечею і хлоркою. Проноза сидів, притулений до стіни між двома пісуарами, і якийсь парубок в армійській формі сцяв приблизно за два дюйми від його правого вуха.

Рот у нього був розкритий, і Бен подумав, яким жахливо старим Проноза виглядає, старим і сплюндрованим холодними, байдужими силами, які не мають у собі бодай дрібки чулості. Реальність свого власного розпаду, який наближається день за днем, набігла йому в голову— не вперше, але з шокуючою несподіваністю. Ту жалість, що піднялася в горлі, немов якась чиста, темна вода, він відчув рівною мірою як до себе, так і до Пронози.

— Ось, — сказав Метт. — Ви можете підсунути під нього руку, коли цей джентльмен завершить свою справу?

— Так, — сказав Бен.

Він подивився на парубка в армійській формі, котрий ліниво струшував.

— Ви не могли б поквапитися, приятелю?

— Навіщо? Він нікуди не поспішає.

Та проте він засмикнув блискавку і відступив від пісуару, щоб змогли підійти вони.

Бен обняв Пронозу за спину, підчепив рукою його під пахву й підважив. Його сідниці на мить притислися до кахляної стіни і він відчув ту вібрацію, що видавав бенд. Проноза піднімався з обм’яклою ваговитістю цілковито непритомного поштового мішка. Метт просунув голову йому під другу руку, обхопив його за стан, і вони потягли Пронозу за двері.

— Оно Проноза йде, — гукнув хтось і пролунав сміх.

— Делл мусить його віднадити, — промовив Метт захекано. — Він знає, чим це завжди обертається.

Вони пройшли крізь двері до фоє, а потім надвір, на дерев’яні сходи, що вели на парковку.

— Повільніше, — прокректав Бен. — Не впустімо його.

Вони рушили донизу сходами, безвільні ноги Пронози стукалися об підсходні, неначе дерев’яні цурки.

— «Сітроен»… там, в останнім ряду.

Вони його понесли. Тепер холод у повітрі відчувався гострішим, і завтра вже мусить почати кривавитися листя. З глибини горла Пронози почулося гарчання, на цибуху його шиї слабенько смикнулася голова.

— Ви зможете покласти його у ліжко, коли довезете до Єви? — спитав Метт.

— Так, я думаю, зможу.

— Погляньте. Звідси якраз видно над деревами гребінь даху Дому Марстена.

Бен подивився. Метт мав рацію; над темним обрієм сосон явно стирчав верхній кут даху, затуляючи своєю правильною формою людської конструкції зірки на видимому краї світу.

Бен відчинив пасажирські двері й сказав:

— Отак. Подавайте його, а я затягну.

Він прийняв повну вагу Пронози, обережно засунув його на сидіння і зачинив двері. Голова Пронози прихилилася до вікна, набувши гротескного, плаского вигляду.

— У вівторок об одинадцятій?

— Я буду там.

— Дякую. І також дякую за допомогу з Пронозою.

Він простягнув руку і Бен її потиснув.

Бен сів за кермо, завів «сітроен» і поїхав у бік міста. Щойно, як за деревами зникла неонова вивіска корчми, дорога стала пустою і чорною, і Бен подумав: «Ці дороги тепер навідувані привидами».

Проноза поряд з ним відгукнувся хрипом і стогоном, і Бен здригнувся. «Сітроен» дрібку вильнув.

Егей, чому я так подумав?

Без відповіді.

Він прочинив вікно-кватирку так, щоб, поки їхатиме додому, холодне повітря спрямовувалося на Пронозу, тож на той час, коли Бен завів машину в палісадник Єви Міллер, Проноза досяг туманної напівпритомності.

Бен завів його, спотикливого, по сходах на задній ґанок і в кухню, яка була слабенько освітлена жеврінням печі. Проноза застогнав, потім утробним голосом пробурмотів:

— Вона чудова дівчина, Джеку… і заміжні жінки, вони розуміють, розуміють…

Із коридору виокремилася якась тінь, і це була Єва, велетенська в старому стьобаному домашньому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді й покритим прозорою сітчастою хусточкою. Обличчя в неї було блідим і примарним від нічного крему.

— Еде, — промовила вона. — Ох, Еде, ти так і далі продовжуєш, ой леле?

На звук її голосу очі в нього трохи відкрилися і усмішка торкнула його обличчя.

— Далі, і далі, і далі… — прокрякав він. — Хіба ти цього не знаєш краще за інших?

— Ви зможете доправити його нагору, до його кімнати? — спитала вона в Бена.

— Так, запросто.

Він міцніше вхопився за Пронозу і якось попер його нагору і коридором до його кімнати. Двері стояли незамкнені, і Бен затягнув його туди. Тієї ж миті, як Бен поклав його на ліжко, ознаки свідомості припинилися і Проноза запав у глибокий сон.

Бен на хвилину затримався, щоб роззирнутись довкола. Кімната була чистою, майже стерильною, всі речі розкладені з казарменою акуратністю. Коли він взявся розшнуровувати Пронозі черевики, з-позаду нього заговорила Єва Міллер:

— Не переймайтесь, містере Міерзе. Ідіть до себе, якщо хочете.

— Але ж його варто було б…

— Я сама його роздягну.

Обличчя в неї було серйозним і сповненим гідного, стриманого смутку.

— Роздягну його і розітру спиртом, щоби полегшити йому ранкове похмілля. Я вже робила це раніше. Багато разів.

— Гаразд, — сказав Бен і пішов нагору не озираючись. Він повільно роздягнувся, подумав, чи не прийняти душ, і вирішив, що ні. Він ліг у ліжко і так лежав, дивлячись у стелю, і ще довго-довго не засинав.

Розділ шостий. Лігво (ІІ)

  1

Осінь і весна приходили до Єрусалимового Лігва з такою ж раптовістю, як схід і захід сонця у тропіках. Демаркаційна лінія може виявитися не ширшою за один день. Але весна не найлагідніша пора року в Новій Англії — надто вона коротка, надто непевна, надто схильна без жодного попередження обернутися люттю. Та попри це, трапляються такі квітневі дні, що живуть у пам’яті навіть після того, як людина забуде доторк дружини чи відчуття беззубого ротика немовляти біля соска. Але близько середини травня сонце вже сходить із ранкового серпанку з поважною владністю і, стоячи о сьомій ранку на верхній сходинці свого ґанку з бляшанкою, у якій твій робочий обід, ти знаєш, що до восьмої години на траві вже розтане роса і курява на бічних путівцях висітиме бездонна й застигла в повітрі ще п’ять хвилин по тому, як тою дорогою проїде якась машина; і що на першу після полудня на третьому поверсі фабрики буде дев’яносто п’ять градусів і піт спливатиме тобі з рук, немов олія, і сорочка ліпитиметься тобі до спини дедалі ширшим клаптем — ну, чисто вам липень.

Але коли надходить осінь, як вона завше це робить десь після половини вересня, проганяючи літо копняками під його зрадницьку сраку, вона залишається доволі довший час, як старий друг, за яким ти скучив. Як той старий друг, що влаштовується в твоєму улюбленому кріслі, дістає свою люльку і розпалює її і заповнює день історіями про місцини, де він побував, і справи, які робив відтоді, як ви з ним востаннє бачилися.

Осінь триває весь жовтень