Читати книгу - "Салимове Лігво"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 131
Перейти на сторінку:
З нею все гаразд?

— Вона померла у 1972 році.

— Мені жаль.

— Вона пішла дуже легко, — сказав Бен і знову наповнив свій кухоль.

Бенд уже закінчив свій виступ і музиканти гуртом гайнули до шинквасу. На риску стишилася гучність балачок.

— Ви повернулись до Єрусалимового Лігва, щоб написати книжку про нас? — запитав Метт.

У Бена в голові пролунав попереджувальний дзвіночок.

— У якомусь сенсі так, я гадаю, — відповів він.

— Наше містечко заслуговує на біографа. «Повітряні танці» — чудова книжка. Я думаю, що ще одна чудова книжка може народитися в цьому місті. Колись я думав, що сам можу її написати.

— Чому ж ви не написали?

Метт усміхнувся — легкою усмішкою, без жодного сліду гіркоти, цинізму чи злоби:

— Мені бракує одного вкрай необхідного інгредієнта. Таланту.

— Ти навіть вірити в таке не здумай, — сказав Проноза, доливаючи собі в кухоль рештки того осаду, що ще лишався в джбанку. — У друзяки Метта прірва таланту. Вчит’люван-ня, то чуттофа робота. Ніхто не цінує шкільних учителів, але ж вони…

Він злегка похитнувся на стільці, нашукуючи завершення. Він дедалі сильніше хмелів.

— Сіль землі, — доказав Проноза, набрав повен рот пива, скривився і підвівся.

— Прошу пардону, я поки шо піду віділлю.

Він поплентався геть, наштовхуючись на людей, окликаючи їх на ім’я. Вони терпляче або з благодушними підбадьореннями давали йому дорогу, спостерігати за його просуванням до чоловічого туалету було як спостерігати за пінбольною кулькою, що мечеться і скаче між фліперами до керувальних кнопок унизу.

— Отак відбувається руйнація чудової людини, — піднявши вгору палець, сказав Метт. Майже негайно з’явилася офіціантка і звернулася до нього: «містере Бьорку». Схоже було, ніби вона дещо шокована тим, що її колишній викладач класичної літератури може сидіти тут і напиватися з такими, як Проноза Крейґ. Коли вона відвернулася й пішла, щоби принести їм новий джбанок, Бену подумалося, що вигляд у Метта зараз дещо сконфужений.

— Мені подобається Проноза, — сказав Бен. — Маю відчуття, що там багато чого колись було. Що з ним сталося?

— Ох, нема тут ніякої особливої історії, — сказав Метт. — Над ним запанувала пляшка. Вона опановувала його потроху з кожним роком, а тепер панує над ним цілком. Він отримав Срібну Зірку за Анціо під час Другої світової вій­ни[116]. Якийсь цинік міг би вважати, що його життя мало б більше сенсу, якби він там загинув.

— Я не цинік, — сказав Бен. — Він все одно мені подобається. І думаю, сьогодні мені варто відвезти його додому машиною.

— Це було б ґречно з вашого боку. Я приходжу сюди вряди-годи, щоб послухати музику. Мені подобається гучна музика. Тим більше відтоді, як у мене почав гіршати слух. Як я розумію, вас цікавить Дім Марстена. Ваша книжка буде про нього?

Бен здригнувся:

— Хто вам про це сказав?

Метт усміхнувся:

— Як там, у тій старій пісні Марвіна Ґея? Від винограддя мені дійшли чутки[117]. Соковита, яскрава ідіома, хоча сам цей образ дещо туманний, якщо подумати. Викликає в уяві картину: стоїть людина, уважно нашорошивши вуха до лози конкорду або токаю…[118] Я плету абищо. Тепер я часто плету абищо, але вже рідко намагаюся себе стримувати. Я дізнався, як то це називають джентльмени з преси: від інформованого джерела — наразі від Лоретти Старчер. Вона бібліотекарка в місцевій цитаделі літератури. Ви кілька разів відвідували її, щоб переглянути статті в Камберлендському «Віснику» стосовно того давнього скандалу, а ще вона видавала вам дві документально-кримінальні роботи, де також є матеріали про це. До речі, написане Лубертом годяще — він приїздив до Лігва у 1946 році й особисто проводив розслідування; натомість розділ Сноу — то умоглядне сміття.

— Я знаю, — промовив Бен машинально.

Офіціантка поставила свіжий джбан пива, і Бенові раптом уявилася неприємна картина: ось, зблискуючи мелькома між водоростями і планктоном, вільготна й ледь помітна (як вона думає) плаває рибка. Відсунься подалі заради перспективи, і раптом ти ба: та це ж відкритий всім очам акваріум!

Заплативши офіціантці, Метт сказав:

— Те паскудство, що сталося там. На пагорбі. Воно ж іще й застрягло в міській свідомості. Звичайно, перекази про паскудства і вбивства з рабською насолодою передаються від покоління поколінню, тим часом як учні стогнуть і скаржаться, знайомлячись із біографіями Джорджа Вашингтона Карвера чи Джонаса Солка[119]. Проте, гадаю, тут щось більше. Ймовірно, справа в якійсь географічній примсі.

— Так, — погодився Бен, втягуючись проти власної волі.

Цей учитель щойно висловив ту ідею, що таїлася під поверхнею його свідомості з першого дня, як він знову при­їхав до міста, а можливо, навіть іще до того.

— Він стоїть на тому пагорбі, звисока дивиться на поселення… гай-гай, немов якогось чину темний ідол.

Бен хихотнув, щоби це його зауваження виглядало абсурдним — йому здалося, що він зараз необачно висловив такі глибинні власні відчуття, що тим прочинив перед цією чужою людиною віконце в свою душу. Прискіплива, раптова пильність, із якою задивився на нього Метт Бьорк, також далебі не покращила йому настрій.

— Це й є талант, — промовив той.

— Перепрошую?

— Ви достеменно точно висловились. Дім Марстена дивиться на нас уже майже п’ятдесят років, на всі наші вади, гріхи і брехні. Немов якийсь ідол.

— Можливо, він бачив і щось хороше також, — сказав Бен.

— У застійних малих містах мало хорошого. Здебільшого байдужість, приправлена несвідомим злом, — чи ще гірше, злом навмисним. Як я пригадую, Томас Вулф написав близько семи фунтів літературних творів про ці речі.

— Не думав я, що ви цинік.

— Це ви сказали, не я, — усміхнувся Метт і хильнув пива.

Музиканти гуртом рушили від шинквасу назад — розкішні у своїх червоних сорочках, блискучих жилетках і нашийних хустках. Вокаліст узяв гітару й почав підтягувати струни.

— Нехай там як, але ви так і не відповіли не моє запитання. Ваша нова книжка про Дім Марстена?

— Гадаю, що так, певною мірою.

— Я так допитуюся... Вибачте.

— Усе гаразд, — відповів Бен, думаючи про Сюзен і відчуваючи незручність. — Мене дивує, де так затримався Проноза. Він ще чорт зна коли пішов.

— Чи можу я, попри наше недовге знайомство, дозволити собі попрохати вас про доволі велику послугу? Якщо ви відмовитеся, я сприйму це з цілковитим розумінням.

— Звичайно, кажіть, — погодився Бен.

— У мене є секція літературної творчості, — сказав Метт. — Це розумні дітки, переважно одинадцяти- й дванадцятикласники, і я хотів би представити їм когось, хто заробляє собі на життя словами. Когось, хто — як би це сказати — бере слово і робить з нього плоть.

— Готовий прийти з превеликим задоволенням, — сказав Бен, почуваючись абсурдно влещеним. — Скільки тривають ваші уроки?

— П’ятдесят хвилин.

— Ну, я не думаю, що протягом такого часу я зможу їх занадто знудити.

— О? А в мене це виходить доволі непогано, — сказав Метт. —Хоча я впевнений, що ви зовсім їх не знудите. Тоді наступного тижня?

— Гаразд. Призначте день і час.

— Вівторок? Четвертий урок. Він триває від одина­дцятої години до одинадцятої п’ятдесят. Ніхто вас не обсвище, але, підозрюю, ви почуєте чималенько бурчання в шлунках.

— Я принесу з собою

1 ... 36 37 38 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Салимове Лігво"