Читати книгу - "Амадока"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 260
Перейти на сторінку:
на разки вологої білизни, що тріпотіла на вітрі, на рипіння дерев’яних дощок нескінченних галерей, а потім — на залізні брами на замках, на порожні площини вилизаних мало не до блиску порожніх майданчиків, оточених стінами зачаєних будівель, на важкий тесаний камінь із досконалими ребрами, на мармурову крихту, на запах поліролю для меблів, невловно схожий на запах свіжої крови.

Я зрозумів її вимогливість до себе, — говорив професор уже майже розслаблено, вже майже легковажно. — І я погодився: ця виняткова жінка тільки так і повинна до себе ставитися. На ній лежить відповідальність за власну особу, за власну зовнішність. Вона не має права просто ось так залишити все як є, не докладати жодних зусиль, піддатись природі й часові. Це було би злочином. Це було б кричущим недбальством. Обурливим! Я не міг цього допустити!

Раптом професорові здалося, що вони наскрізь пройшли весь квартал і стоять перед тією ж сірою кам’яною будівлею, до якої він прагнув потрапити, тільки з протилежного боку або з торця — тут уже не мав певности. Чоловік, який не відпускав професорового ліктя, відчинив невисокі тісні дверцята в стіні і запропонував спускатись додолу, в темряву, вузькими кованими сходами.

У цей момент професорові стало лячно. — Знаєте, — сказав він. — Може, краще не варто. Мені ще треба викурити сигарету надворі. І взагалі — я не певен, що мені не час уже повертатися на роботу. На мене чекають пацієнти. Дівчинка з вовчою пащею. Тобто уже без. Я прооперував її дуже вдало, — із надмірним запалом запевнив професор своїх супутників. — Рани загоюються, невдовзі вона стане симпатичним дівчам. Тільки я повинен оглянути шви. Це дуже важливо. Дуже, дуже важливо.

Звичайно, важливо, — погодився з ним його провідник. І одним точним, сильним рухом штовхнув професора зі сходів. Професор полетів у чорноту, б’ючись головою і боками об залізні ребра сходів, об стіни, аж доки не завмер, розпластаний, на холодній підлозі. Він сподівався, що зараз знепритомніє, але цього не сталося.

Сходи лунали, як духовий музичний інструмент. Чомусь не ударний, а духовий — це здивувало професора. Чоловіки спускалися додолу, присвічуючи собі ліхтариками. Вони лаялись. А професор не лайнувся жодного разу, хоч це він ударявся і падав, а не вони.

Мовчазні типи схопили його за ноги біля кісточок і потягнули кудись коридором. Професор мусив напружити шию і торс, щоб тримати голову в повітрі і не битись потилицею об долівку. Вони наступали на поли його плаща, піджак і сорочка задерлись, і шкіра голої спини, здавалося, лущилась клаптями. У тьмяному світлі він бачив вгорі над собою серйозне обличчя свого провідника. Той курив, обидві руки тримаючи в кишенях шкіряної куртки.

Знову брязкотіли ключі, не слухався замок. Професора затягнули в тісне приміщення і затраснули за ним двері. Крізь заґратоване віконечко під самою стелею пробивалося непереконливе електричне світло. Професор лежав горілиць на підлозі, не бачачи необхідности в тому, щоб підводитись, і дивився у віконечко. Зовсім скоро з того боку шиби загойдались нечіткі тіні. Чиєсь обличчя прикипіло до вікна. Можна було розрізнити ребра долонь, вочевидь, прикладені до скронь. Хтось придивлявся до професора.

Він навіть чув голоси — приглушені і не до кінця розбірливі. Професор пригадав, як відходив від наркозу після операції на апендицит. Пригадав, як до нього повільно й непевно почала повертатися свідомість — поламаними проблисками, щербатими уривками. Як у глуху товщу, в якій він перебував чи був розчинений, звіддаля, з незбагненної далечі проникли нечіткі, беззмістовні фрази, голоси, діялоги.

Щось подібне коїлося й тепер. Професорові здалося, він чує чийсь розлючений монолог. Якесь гарчання, погрози, безтямну лють. Невже це він викликає у комусь аж таку ненависть? За що його хочуть убити? До того ж спочатку повідривавши йому частини тіла, здерши з нього живцем шкіру, покалічивши в тисяча й один вигадливий спосіб.

Інший голос звучав набагато рідше. Вимовлені фрази свідчили про економність. Він впливав на першого мовця витверезливо, тож професор негайно пройнявся теплими почуттями до цього заспокійливого тембру, до невидимої особи за склом, яка їх вимовляла. Це був професорів янгол-охоронець, його рятівник. Прийди, прийди, благав професор подумки. Прийди і звільни мене.

І він справді прийшов. Високий старий чоловік із прямою спиною і густим сивим волоссям, одягнутий у білий в’язаний светр із високим горлом. Він подав професорові руку і допоміг йому підвестися, дозволивши відчути виняткову, як на такий вік, жилавість і силу.

Я Красовський, — представився старий, запропонувавши професорові сісти на один із двох стільців, поки сам умощувався навпроти. На колінах він тримав об’ємну чорну течку. — Я Зоїн дід.

Отже, вона назвалася прізвищем свого несправжнього діда.

Він довго мовчав, не зводячи з професора пильного, зацікавленого погляду. Старий розглядав його, як давнього знайомого, якого не бачив багато років і тепер намагався відстежити невловні зміни, невблаганні перетворення.

Хіба ми знайомі? — запитав професор, який ніяк не міг звикнути до вертикальної пози, до сидіння на стільці. Його рот дошкульно болів. Як і скроні, потилиця, ніс, вуха, як кістки і шкіра, ступні і поперек.

Красовський посміхнувся. Професор зауважив, що його сині очі темніють і стають майже чорними в певних ракурсах.

Можна сказати, я знав вас іще до вашого народження, — сказав Красовський уже знайомим голосом — низьким і тихим, заспокійливо-м’яким. — Я добре знав не тільки одну з ваших тіток і вашу матір, але також і вашого батька, якого вам ніколи не доводилося бачити. Він був доброю людиною. Хоч і злочинцем.

Як? — запитав професор, налякавшись раптом, що почне плакати. Хлоп’яча плаксивість підступила йому до горла.

Це така древня історія, — махнув рукою Красовський. Ніжна усмішка в мороці тісної камери робила його обличчя красивим, як автопортрет Тиціяна, і величним, як зображення Папи Климента IX пензля Карло Маратті. — У вас немає зараз часу слухати, — повагом сказав він. — Я чув про вовчу пащу. Ви людина з надзвичайним серцем. Онуці пощастило потрапити до рук найкращого спеціяліста.

Красовський замовк. Професор також мовчав — несила розшифрувати те, що стояло за словами старого. Крізь тишу, що запала в тісній кімнатці, до професора долинули незрозумілі звуки, які просочувалися з-за дверей і стін: щось ніби стогін, щеміння, мукання, брязкотіння металу, ритмічне похльоскування і скавуління. Чиїсь швидкі кроки гупали зовсім поруч, у коридорі. Спершу зліва направо, тоді справа наліво, взад-уперед, взад-уперед, у супроводі скреготіння твердого і важкого предмета до стіни, до дверей, до самих стулок професорового страху, до професорових нервів.

Що це? — запитав професор у старого, який теж прислухався.

Красовський схилив голову.

Залежно, про що ви запитуєте. Деякі зі звуків, які ви зараз чуєте, не стосуються вас напряму, а лише служать приблизним зразком того, що теоретично й гіпотетично могло б трапитися з вашими тілом

1 ... 37 38 39 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"