Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

вважав це дикунством. До речі, наше оголошення спрацювало, — Василина покосилася на купу листів. — Оце розбирала. Один якраз згодиться.

Жінка витягла з шухляди акуратний конверт, на мить затримала на ньому погляд і поклала перед Тюриним: «Єлизавета Августівна Ушакова-Айвс». Мати Василини теж зголосилася на пенсію від «ростовських посестер».

*

За кілька днів вони зустрілися серед обжерних рядів Галицького базару. Запахи від їдла для найбідніших збивали з ніг. Відьми — червоні, ніби прокопчені від постійного стояння під сонцем — довгими палицями мішали у великих каструлях. М’ясоїдна нечисть стовбичила у черзі по холодець з мертвяків. Лахмітники і жебраки простягали плошки по тваринні тельбушки. Сидячи у діжці, закликав скуштувати слизьких і жирних п’явок болотяник. Голодними очима шукали клієнтів упирі. З-під поли нишком показували пляшки з кров’ю. І Тюрин був певен, що людської там чимало. Поруч громадилися купи непотребу. Чорт-лахмітник вихваляв діряві калоші й розпаровані пантофлі без підборів. Регіт, сварки, істеричні зойки окрадених хвилями перекочувалися базаром.

— Ось вона! — Айвс, затуляючи хустинкою носа, вказала на замазуру в обжерних рядах. У казані особливо люто булькала ядучо-зелена юшка. Жінка щось наспівувала під ніс, монотонно човгаючи ложкою. Довгі сиві патли звисали над висушеними, як чорнослив, щоками. Обидва ока бідолахи застилали більма.

— Служила куховаркою у Пузріною. Мати сказала, таку не забудеш.

— Послухайте, Василино, — Тюрин ледь торкнувся руки жінки і зазирнув їй в очі. Навколо вирував базар. — Я хотів сказати… Поки маніяк на волі, може, вашій матері слід поїхати з міста? Все це занадто серйозно. Та й вам разом з нею?

Василина лагідно посміхнулася.

— Мені приємна ваша турбота. Але я можу дати собі раду.

Василина розвернулася і попрямувала до скаліченої куховарки.

— Навіть не сумніваюся, — їй у спину пробуркотів Тюрин і теж посміхнувся.

*

— Чого витріщився, смердючко? — каліка втупила в Тюрина сліпі очі. — Ти супроти мух носи банячок з медом, бо заїдають, либонь? З таким-то ароматом, — гидкий сміх продер горло. — Шо бульбахи напучив? Один дохтур мені обіцяв жаб’ячі очі присобачити. Але чи я дурна під ніж лягати? І без того все бачу. Все пам’ятаю.

Жінка вишкірила гнилі зуби і перевела сліпі очі на Василину.

— Світ догори дриґом став. От і ти, порядна баришня, а з напівмертвим смердючкою валандаєшся. За часів Степаниди Федотівни, роздери її нечистий, такого не було. Чоловік Федотівни, небіжчик, порядний господар був. Добрий. За сраку міг потримати, у куті притиснути, яку дурепу занапастити, але який пан без того? А Степанида терпіла. Була-бо бездітна. Всю злість на дворових зганяла. Нехай її кістки поб’є шашіль, — колишня прислуга з ляскотом опустила важкий ополоник на голову занадто нахабному злидню. — Особливо хлопчику діставалося.

— Хлопчику? Син когось із челяді? — схопився поліціянт.

— Її прийомний. Пан звідкілясь привіз. Подейкували, що його — нагуляний. Але геть-чисто не схожий. Руденький і тихий, як дівчинка.

Василина і Тюрин перезирнулися.

— От його зі світу зживала. Била дівок, що коло нього крутилися. Об його спину дрючки ламала. Потім плакала, пробачення просила. І знову по колу. Натура хлопчача їй не подобалася, бачте, змінити хотіла.

— А він що — хіба не людиною був? — обережно запитав Олександр Петрович.

— Перелесник, хай йому грець, — покоївка пустила довгу зелену цівку крізь погнилі зуби. — Гарний, що твій херувим. Аж поки у чан з купоросною олією не впав.

— Сам упав? Як таке могло статися? — зойкнула Айвс.

— Ще пан живий був. Поїхав малий до нього на фабрику на Караваєвську. А там і сталося. Бариня тоді над ним тиждень сиділа. Але нічого, виходили. Пана по тому від Степаниди зовсім відвернуло. Вже й ночувати не приходив. А що гірше — до нечисті повадився. На Ямі, бідося, переставився, мо’ чули?

— А покоївка, мавка? Пам’ятаєте? Що з нею сталося? — напосідався Тюрин.

— Ви про Пріську? Сама винна. Чого б це мавка здумала з людським паном валандатися? То Степанида і провчила.

Куховарка крякнула і нахилилася до варива. Більше, як не билися, нічого не витягнули.

— Може, ви знаєте, куди той хлопчик подівся? Як хоч його звали?

— Хе-хе! Смутя, Смутя його кликали. Бо повсякчас смутний ходив.

Жінка зайшлася диким сміхом-кашлем, а коли відхекалася, зло глипнула на Тюрина і пригрозила закликати городового, якщо не підуть добром. Ще й палицею замахнулася, аж зелені каплі потрапили на шинель. Пізніше Олександр Петрович з подивом зауважив, що на їхньому місці залишилися акуратно випалені дірки.

*

— Маячня якась! — дратувався Тюрин. — Як можна знайти людину без імені? Не було ніякого Пузріна, сина власника купоросної фабрики. Жодних метрик. І що це за ім’я таке — Смутя? Василино, ви точно його не пам’ятаєте?

— Повторю вам рівно скільки й сказала, — вкотре обурилася панна Айвс. — Після слів бідолашної я й справді згадала хлопчика з саду. Я зустріла його тільки раз, коли лазила до них по яблука. В нього було щось з обличчям — червоні плями. І він сказав, що його не любить мати. Мене це тоді вразило. Пам’ятаю, довго потім бігала за своєю матір’ю і допитувалася, чи вона справді мене любить, — Василина всміхнулася дитячим спогадам. — Я ще за першої зустрічі з вами згадувала того хлопчика. Але зовні він був цілковито людиною. І головне, сам себе називав людиною. Я спитала, чи він син господарів, він сказав — ні. І потім, скільки туди лазила, жодного разу його не бачила. Але повторюю, це було років двадцять тому. Навіть не знаю, який він зараз на вигляд.

Щоб не тягнути Василину в управління, вони влаштувалися у гучному «Семадені» навпроти Думи.

Топчій, не звиклий до пафосної обстановки, тихо гойдався на табуретці. Його увагу захопили вогненноголові скарбники, що пили каву за сусіднім столиком, і він не зразу розчув запитання шефа.

— Парфентію Кіндратовичу, я вам голову гвіздками до шиї приб’ю, щоб не крутило! Що про старий будинок розвідали?

Олександр Петрович був на межі. Скалонне погрожував забрати справу, якщо вони до кінця тижня не знайдуть винного. На поліцмейстера тиснули згори. На килим викликав Вишиєвський і красномовно натякнув, що за справою Пузріної стоїть сам цінний громадянин Вальдемар Голубєв. Нібито доводилася сестрою його батькові, професору Голубєву. Але найбільше Тюрин боявся, що маніяк заляже на дно і вони вже ніколи його не знайдуть.

— Нові господарі навіть стару цеглу пустили в хід, — розвів руками вовкулака.

— А завод? Де була та купоросна фабрика купця Пузріна?

— Теж нічого, — Топчій злякано, по-собачому втягнув голову. — Завод-то був на Караваєвській. Але тепера на йому місці нову громадину відгрохали. Газета тама ще ця, що наш рід кляне, — Топчій наморщив низького лоба, —