Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
– Тобто твій напарник чортове створіння з того світу, а ти мені про це не казала? – обурено віщала вже відв'язана Дарина
– Ти не раз називала мене чортом... Я думав, що ти здогадалася – єхидно посміхнувся Альберт
– А ти ж простий, як H2O! І взагалі чорти у нас частіше водню зустрічаються гріх не відрізнити – буркотіла Дарина
– Все, припини – всунула я у руки дівчини якийсь зошит з формулами, які не казали мені рівним рахунком нічого.
Ось розширена версія фрагмента:
– Що це? – пролистала зошит дівчина, її обличчя сповнилося захоплення. – Вау! – засяяли її очі. – Нічого собі! – вона вчиталася в рядки, її голос наповнився невимовним захопленням. – Цей непризнаний геній палив людей і нехитрим способом видобував алмази... Усе так просто.
Я не бачила у цьому нічого простого, але промовчала. В моїй голові крутилися думки, розбиті на фрагменти, як биті склянки. Слова дівчини звучали, як ехо в порожній кімнаті. Справжня простота кривила правду, приховуючи жахи, які лежали за її безпосередністю. Я усвідомлювала, що насправді за цими рядками стоять страх, страждання та жорстокість.
Напівживого маніяка, якого виніс на руках Альберт, ми здали жандармам з поясненням і підтвердженням його вини. Більше не буде жодної небезпеки. Він розповів нам про свої злочини, про ті темні куточки своєї душі, які я навіть не могла уявити. Як він жадібно прагнув влади, збирав алмази, як іграшки, не усвідомлюючи, що ці "іграшки" були людськими життями.
Зібравши алмази, які лежали розфасовані та ще й з підписами імен, ми роздали їх родичам померлих, яких змогли знайти за фаміліями. Це був важкий і сумний процес, наповнений сльозами та ностальгією. Кожен камінь, що покладався на стіл, ставив під сумнів уявлення про цінність, адже за ним стояли історії трагедій і втрачених надій.
Єлизаветі вручили два алмази: один – її подруги, другий – прислуги. Коли я бачила, як вона приймає їх, її руки тремтіли, а очі наповнювалися слізьми. Ми розповіли, що відбулося, і попередили її про косметику, яка гібила дівчат. Це була страшна іронія, що ці дорогі камені, що так довго приносили страждання, тепер знову потрапляли до рук тих, хто міг їх оцінити.
Що цікаво, в купі з іншими алмазами знайшлися й імена зниклих рік тому. Мабуть, хлопець пізніше додумався відкрити крамницю, думати, що зможе безкарно збагачуватися за рахунок чужих страждань. Я подумала, що це ще один приклад безжального колеса долі, яке обертається, і ніколи не знаєш, куди воно занесе тебе далі.
Здавалося б, усе. Можна їхати, але ж ні! Дарині, котра знесла з полиць крамниці косметики усе, що змогла, потрібно було терміново перевірити усі ті чортові склянки, чим вона й займалася ще доби дві без сну і з нерідкими вибухами і шипінням.
Лише на третій ранок Дарина вийшла із виділеної їй для експериментів кімнати з ніг до голови вкрита сажею, але з неймовірно задоволеним обличчям.
– Ну і що? – з цікавістю вточнила я, спостерігаючи за тим, як дівчина вмиває брудне обличчя. Погляд яскравих очей перейшов на мене, по щокам стікали каплі, розмазуючи не змитий ще бруд.
– Ну, результати вельми цікаві. Вафлі для обличчя і справді містять миш’як, засоби проти прищів – карболову кислоту, яка викликає кашель, запаморочення і судороги, помади на основі касторового масла, засоби для брів і вій містять ртуть, тонік – свинець, ну а туш – то звичайні чорнила.
Я слухала і не могла не кривитися уявляючи, що хтось мазав усе це собі на обличчя. Мабуть, помада тут найбезпечніша. Хоча, як на мене, ходити з прикусом касторового масла на губах – сумнівне задоволення. А Дарина вела далі:
– Для краси очей також існує засіб, який треба закапувати у зіниці. Якщо я не помилилася, то це беладона. Ця рослина викликає розширення зіниць, погіршення зору і навіть сліпоту. А капелюхи з птахами пам’ятаєш? – я кивнула – ну так от то справжні птахи. Чучела просочені миш’яком…
Мені стало не по собі. Від її слів у середині все похолоділо, наче кімнату накрило крижаним вітром. Уява малювала образи – жінки, що прикрашають себе смертю, ніби не помічаючи, що на їхніх капелюхах закам'янілі від отрути пташині трупи. Я дивилася на неї і не могла збагнути: як? Може я не така, як усі, але не розуміла, нащо носити трупи на голові. Це більше нагадувало виклик, мовчазний знак перемоги над природою, але не елегантність, яку, здавалося, шукали ці панянки.
Світ краси виявився куди небезпечнішим і темнішим, ніж я могла уявити.
– Весело, – іронічно посміхнувся Альберт, який, схоже, чув усю розповідь дівчини. Його голос звучав насмішливо, і я відчула, як всередині мене щось піднялося, готове відреагувати. – А ви не бажаєте на себе амоніаку намазати? Може, в очі щось залити? – в його голосі тхнуло єхидством. – Вафель для обличчя з’їсти?
– Ні, не бажаємо, – криво посміхнулася я, відчуваючи, як слова запеклися на губах. Його жарт лише підкреслив всю іронію ситуації, але з кожним словом я все більше розуміла, що тут нема нічого смішного.
– А чого це? – «здивувався» Альберт, підкреслюючи кожне слово, ніби це був найбільший парадокс у світі.
– А ми і без того гарні, – кокетливо махнула віями на те Дарина, та її намагання здаватися невимушеною лише підкреслило напругу в повітрі.
Демон розсміявся, його сміх відлунював у кутках кімнати, як відлуння зловісного підтексту. Це було щось більше, ніж просто жарт — це було нагадування про те, як легко ми могли стати жертвами власної краси, сліпої самовпевненості.
– Якісь ви не правильні, дівчат, – пробубонів він, і я зрозуміла, що його слова несуть в собі більше, ніж просто жарт. Це була провокація, спроба вивести нас з рівноваги.
– Які є, – розвела я руками.
Я все ще переварювала сказане Дариною. Дівчата вбивали себе косметикою, намагаючись стати привабливішими….
Ну, що я можу сказати? Не знаю, як там за кордоном, але в Україні красою завжди вважалося здоров’я. Рум’яні щоки, доладне тіло, яскравий погляд… треба тричі думати, перш ніж слідувати місцевим чи то закордонним віянням моди. Бо далеко не факт навіть, що потім ти перетворишся на алмаз. Здоров’я – це те, що дається нам один раз. Як і життя.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки скаженої малороски , Мирослава Русава», після закриття браузера.