Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Розділ 11. В очікуванні.

Нарешті минуло два роки. Серце Вельди схвильовано билося і напередодні, і весь той день. Але Тіллан не приїхав.

"Нічого, – думала вона. – Він пішов майже ввечері. Вважатимемо, що має повернутися завтра". Пройшло і завтра, і післязавтра, а його все не було.

Вельда так непокоїлася, що не могла їсти. Сидячи ввечері за столом з усією сім’єю, лише доторкнулася до їжі. Вона кидала уважні погляди на мага, який мав сердитий вигляд, але оскільки це було йому зазвичай притаманно, то з того нічого здогадатися не можна було. Пані Черра сиділа засмучена. Напевне, вона також запам’ятала дату.

Наступні кілька тижнів нічого не мінялося. Мати Тіллана кричала на його батька та звинувачувала, а маг відповідав незвично лагідним голосом і, напевне, вмовляв ще почекати.

Вельді здавалося, що життя її зупинилося. Надія була тим гарячим, живим вогником, що мерехтів десь всередині, весь час підтримував та допомагав витримати довге очікування. А тепер цей вогник згасав із кожним днем.

"Він загинув, – думала Вельда. – Маг досяг того, чого хотів. Тіллане, як же я буду без тебе?!"

Мєша знала, що відбувається, і втішала свою пані, як могла. До Вельди повернулися думки про втечу. Вона зненавиділа Верегуса так сильно, що більше не могла його бачити.

Якось до замку привезли дві великі діжки з вином. Їх розвантажили, а назад віддали порожні. Вельда здалеку спостерігала, як їх закотили та поставили у фургоні. У неї виникла відчайдушна думка залізти в діжку та поїхати звідси. Дещо з необхідних їй речей було зібрано і сховано в кімнаті. Прибирала там тільки Мєша, яка знала про мрії Вельди втекти. Та казала їй, що мрії залишаються суто мріями, але підготовка не завадить. 

Поки коней годували, робітники розійшлися, а покинутий фургон стояв біля стіни. Однак коли ось так раптово виникла нагода втілити задумане, Вельда злякалася та розгубилася. Що робити? Бігти хапати речі? Щось попросити із їжі на кухні? А потім серед білого дня лізти в той фургон, коли хтось може помітити? А що як їй не вдасться забратися в бочку чи вилізти з неї? А якщо вдасться, як же всередині буде незручно! Чи поміститься вона там взагалі? А якщо на виїзді вартові зазирнуть під кришку та знайдуть її – оце буде ганьба! Напевне, Верегус битиме або зачинить навіки, як колись погрожував.

Усі ці думки летіли у Вельди в голові одна за одною. Серце її калатало, але вона вже відчувала, що не налаштована серйозно. Та й цей малий Корач крутився весь час поруч, знічев’я спостерігаючи за вантажними роботами, і досі нікуди не пішов. 

Потім привели коней, запрягли.  Коли фургон поїхав та зник за воротами, Вельда відчула полегшення. Вона була такою виснаженою, ніби сама тягала на спині вантажі. Виявляється, не дуже просто наважитися на втечу. 

Минув ще один тиждень. Пані Черра не знаходила собі місця. Вельда помітила, що вона щодня піднімається на вежу та дивиться вдалину, ніби сподівається побачити з висоти, як повертається її хлопчик. У самій Вельди в серці причаївся тупий біль. Здавалося, воно стало важчим, давило на груди, тягнуло вниз, до землі, так що нелегко ставало ходити. Вельда не знала, як жити далі, постійно відчуваючи цю тяжкість та гіркоту. І все-таки вона сподівалася, що вони помиляються, що якісь обставини завадили Тілланові приїхати. Навіть якщо він забув про всіх, хто на нього чекає, головне, щоб із ним усе було добре!

У сім’ї мага вранці всі просиналися в різний час та снідали, коли захочеться, обідали також коли кожному заманеться, але за вечерею було заведено збиратися всією родиною. У той день за столом дівчатка почали обговорювати, чому Тіллана так довго нема і коли він нарешті з’явиться, бо знали, що він уже давно мав повернутися. Верегус щось вигадував: що той начебто зайнятий і обов’язково приїде, але пізніше. Черра слухала бліда, дивлячись у стіл. Раптом вона підвелася і сказала – без звичного крику, глухим неживим голосом:

– Я більше не витримую. Ми вранці поїдемо звідси. Я не хочу тебе бачити й чути, сидіти із тобою за одним столом. Залишайся сам, я забираю дітей!

Вона сіла й так само втупила погляд вниз. Дівчата налякалися, але почали питати, куди вони поїдуть.

– До кузини Орделли. Зберіть ввечері свої речі, вранці вирушаємо, – відповіла Черра, встала з-за столу й пішла. 

Верегус нічого не сказав їй, залпом допив вино з чеканного срібного бокалу й також пішов, не доївши те, що було на тарілці. Корач за його прикладом теж не доїв і радісно схопився за десерт, поклавши собі три шматки пирога. Перспектива вечеряти лише з ним, його матір’ю та магом засмутила Вельду. З дівчатками та Черрою все-таки було веселіше. 

Прокинулася Вельда як завжди рано. Вона любила вийти в чарівний сад, слухати спів пташок та вдихати свіже ранкове повітря. Біля конюшні вона помітила, що кучер готує карету – він обійшов її, перевіряючи кожне колесо та осі. Вельда наблизилися, завела розмову. Кучер, він же конюх – веселий дядька з рудою бородою на ім’я Урул – не часто вибирався звідси й радів, що нарешті кудись поїде. Вельда поскаржилася, що їй тепер буде нудно без жіночого товариства, розпитала, де мешкає та Орделла, скільки часу їхати. Кучер зняв подушки, які лежали на сидіннях, вибив із них пилюку. Потім підняв кришки сидінь, заглянув всередину. Вельда сказала:

– Я і не знала, що сидіння підіймаються, а під ними порожнина.

– Місце для багажу, – пояснив Урул. – Але ним не користуються. Пані мають великі валізи, я їх зверху на даху карети прив’язую. А сюди зазирнув перевірити, чи не здохла тутка якась миша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍