Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Молодець, – засміялася Вельда. – Ото б скандал був! Ну, я піду.

Вона зірвалася з місця. Кинулася на кухню, попросила хліба, сиру, ще чогось, що можна взяти із собою, бо вона хоче провести весь день у саду. В кошик, якій їй дали, непомітно кинула ще кілька пиріжків та побігла до своєї кімнати. Мєша міняла там постільну білизну. Вельда віддала їй кошик, швидко наказала:

– Загорни все це. 

Схопила приготовлені речі, запхала в мішок із мотузковими лямками, який заздалегідь пошила, накинула на себе плащ. Мєша поспіхом поклала їжу в маленьку наволочку, простягнула Вельді, тримаючи як мішок за куточок та дивлячись величезними очима. Та сказала:

– Побажай мені удачі. Може, нічого й не вийде.

Дівчата обійнялися.

– Вийде, я в це вірю! Удачі! – впевнено вимовила Мєша.

– Нехай щастить тобі! Ти про мене нічого не знаєш, я в саду. І зроби щось зі своїм обличчям, а то здогадаються, – із цими словами Вельда вискочила за двері.

Їй ніхто не зустрівся ні в коридорах, ні надворі замку. Урул був у конюшні. Вельда заскочила в карету, підняла кришку, кинула туди речі та залізла сама. Обережно опустила над собою кришку-сидіння, сподіваючись, що не надто порушила подушки на ньому. Стало темно. Вельда влаштувалася на боці, підігнувши ноги, поклала під голову мішок із запасною сукнею. Якось воно не дуже м’яко. Тісно, твердо, лячно. Напевне, як у домовині. Скоріше б уже поїхати.

Дихання її потроху заспокоювалося, а серцебиття – ні. Вона чула, як запрягають коней. Лежала довго, а пані Черра і її дочки все не йшли і не йшли. Можливо, передумали? Карета захиталася – напевне, Урул тягав нагору валізи та прив’язував їх. Невдовзі почулися голоси, карета  знову похитнулася, до неї полізли через усі дверцята. Сидіння у Вельди над головою скрипнуло, коли хтось влаштувався на ньому. Стало шумно, задзвеніли дитячі вигуки. 

– Нічого не забули? – спитала Черра.

– Ні!

– Не знаю!

– Побачимо! – почулося звідусіль.

Карета рушила з місця і поїхала, затрималася біля брами, але ніхто її не перевіряв та випустив назовні. Цокотіли копита, усе гойдалося та трусилося, а Вельда розуміла, що вперше вирвалася за межі замку.

Очі її вже добре звикли до темряви, яка була не суцільною, бо крізь щілини злегка пробивалося світло. Вельді довго не вдавалося заспокоїтися, але коні несли все далі й далі, тому можна було сподіватися, що план вдався. Принаймні, перша його частина. У голові гуло від безперервних розмов, які долинали зверху, від мірного тупотіння копит, шурхотіння та рипіння коліс. Дівчина могла лежати на боці або повернутися на спину. Дуже скоро їй стало жарко, а потім і душно. Вельда знала, що плащ їй знадобиться, але даремно вона одягнула його на себе. Краще би звернула та поклала у мішок, і під головою зараз було би м'якше. Вона смикнула зав’язки на шиї, зсунула його з плечей. 

– Мамо, чому тут так пахне хлібом? – долинув до неї голос однієї з дівчаток.

– Ти що, уже зголодніла? Адже щойно поснідала, – сказала Черра.

– Ні, я просто відчуваю, як смачно пахне.

– І я! І я! – загомоніли дівчата.

Вельда злякалася. Від мішечка з їжею, що лежав біля її голови, дійсно виходив сильний запах хліба. Але ж не можуть вони здогадатися, що вона ховається під сидінням?!

– Це пахнуть пиріжки, які я взяла для вас, – повідомила Черра. – Але потерпіть, перекусимо трохи пізніше.

Вельда заспокоїлася. Не так уже й довго їхали, а дівчина відчула, що відбила всі боки. Вона старалася запевнити себе, що їде зараз із комфортом, лежачи, а це значно краще, ніж скорчитися у діжці. Але найбільше вона страждала від задухи. Намагалася наблизити обличчя до щілини, поки не вдарилася носом, коли карету тряхнуло. Вельда дихала повільно та обережно, але відчувала, що в неї починає темніти в очах. Чи це вони просто заїхали в густий сутінок?

"Я витримаю, – казала вона собі. – Я вже на волі, треба ще трошки потерпіти". На щастя, кучер зупинив коней, усі вийшли розім’яти ноги, а Вельда обережно підняла над собою кришку, перевірила, що навпроти нікого немає, і висунула назовні носа, щоб подихати. Вона би з радістю вилізла звідси, але ще не час. Вельда вирішила, що доїде до самого маєтку Орделли, там вибратися непомітно буде простіше, та й відстань від замку буде більшою. Вона сподівалася, що маг не помітить її відсутності принаймні до вечора.

Коли їй уже здавалося, що ця виснажлива подорож ніколи не скінчиться, карета нарешті зупинилася. Із розмов та вітальних вигуків Вельда зрозуміла, що приїхали. Матір та дівчатка вилізли з карети, їхні речі зняли з даху. Потім від’їхали кудись неподалік, знову стали. Вельда чула голос кучера Урула, який спілкувався з місцевими робітниками. Через якийсь час стало тихо, і дівчина наважилася висунути голову, а потім і сама вибралася. Фіранки на дверцятах були запнуті, тож всередині карети її не було видно. Вельда привела до ладу одяг і волосся, поклала їжу в свій мішок, одягнула його на спину та обережно визирнула назовні з-за шторки. Карета стояла біля стайні, коней уже відпрягли та завели всередину. Думка поїхати далі верхи була дуже привабливою.

Ведьда відчинила дверцята, вислизнула з набридлої карети, пробігла до відчинених воріт конюшні, зазирнула та зайшла всередину. Людей там не було, лише коні спокійно стояли у стійлах. Одного вона впізнала за білою зірочкою на лобі – він був із конюшні замку та вочевидь привіз їх. На підлозі вздовж стіни лежали сідла. Вельда підняла одне з них, воно виявилося важким. Вона мала сумніви, що зможе правильно затягнути підпругу, але і з неосідланим конем не впорається. Раптом до конюшні зайшов Урул, вигукнув: