Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:
істинний арієць і галичанин.

— Не пінься, Стьопа! — сміявся з нього Шура. — Я ж тебе прідупріждав, що це не зовсім ті ігри, у які ти звик гратися. Я свої обіцянки виконав? Виконав. Тепер очірідь за тобою. Я знаю, ти рахуєш мене таким собі мефістофеликом: купив чесну душу за гроші… Так же ж? Ну по глазах віжу, шо так, Стьопа. Тільки не треба мені врать, я ж усьо знаю. Тільки я тобі одне скажу. Нічого просто так не буває. І ти вибрав сам. Я прідупріждав, так шо звиняй. Я хотів помочь, ми ж з тобою ніби не чужі, ніби разом училися і разом дєвок ходили трахати, як пацанами були. Тільки от пиздитися двір на двір ти весь час сцяв. А я нє. Я ходив…

Степан кусав кутики посивілих вусів і тер долонями підборіддя та вилиці.

— Послухай, Саша. Ну, я ж не можу більше в цьому жити. Ну, люди довкола якісь живуть. Вони ж мене за останнього мудака мають.

— Так шо ж, мають — ну і хай собі мають. А ти їх май. В дупі чи у пизді. Кроме того, вони же праві. Треба працювати, Стьопа. Наше діло правоє, ми побєдім. Якщо ми пропхаєм своїх кандидатів, зможем розвернутися крутіше, легалізуватися і тоді заспіваємо іншої. Не треба вже буде відстьогувати такого бабла, як щас. Це ж, бляха, придумали: обдирати народ чесний. До нитки. Ми їм мусимо показати, Стьопа, поки вони нас не прижали…

— Я більше не можу, Саша. Я видохся. Я боюся. У мене вже два судових позови. Мені цих грошей не вистачить, навіть щоб розрахуватися.

— Не боїсь, Маша! Всьо устроїм. Ти ж в очах нації пачті герой. Як мінімум Гонгадзе. Борец за справедливость. Суд ми тобі в пользу здєлаєм. Піде как по маслу. Ти же знаєш, без злого умислу навіть найгіршу чорнуху можна толкати в кефір — і ніц тобі за то не буде… Ну шо, давай по соточці? Ну, чого головою мотаєш, як бик? Давай, давай. Ти ж мужик, бляха, а не баба якась. Ну, залпиком, раз! Маладєц!.. Отак і далі.

Степан невпевнено хитає головою. Йому пече в грудях, холодно та нестерпно, ніби там зима…

Тома ліниво потягується в ліжку: до вже позеленілих гілок за вікном липне мокрий сніг; вітер, хурделиця. Варто лише трохи відхилити ковдру — і холоднеча загрожує вторгненням на суверенну територію ранкової дрімоти. Степан швидко вбирається й дивиться на жінку зі злістю — йому здається, що вона не має права так ніжитися, коли він страждає, напівпрокинувшись, тремтить від холоду в неопалюваній кімнаті. Умикає камін, проте одразу ж і вимикає: доки повітря розігріється, його все одно вже тут не буде, а жінка хай трохи померзне так, як зараз він.

День не віщує нічого приємного — вітер січе маленькими мокрими крижаними брилами в очі, задуває їх за комір, навіює передапокаліптичний страх. Відсутність неба та залляті вологою чорні стіни. Здається, негода ніколи не завершиться й зима триватиме довіку.

Усе, чого він досяг, обертається на фікцію. Воно йому не належить, лише дано в користування, як забавка. Він і ставиться до власних речей, наче до готельного майна, — боїться залишити бодай дактилоскопічний слід чи подряпину. Нічого свого, усе чуже: чуже місто, чужі друзі, чужі люди й навіть дружина не його. Степан ховається від вогкої пронизливості в офісний півморок. Агресивно щось відказує прищавому охоронцеві, дратується, коли той не вірить і вимагає посвідки.

— Ви розпочинаєте свою службу з доволі невдалого вчинку! — цідить крізь зуби Степан, хоча йому кортить верещати на весь голос інше: «Ти звільнений, козел!!! Пішов звідси!!! На х…!!! Я сказав: на х…!!!» — і кинутися в істериці на цього недоумка з кулаками.

Треба буде подбати, щоб він більше не з’являвся на студії, — зазначає подумки Степан. — Сказати Жорі, хай підшукає кмітливішого хлопця, — потроху заспокоює він свої розхитані нерви. — А цьому мудакові буде наука. Щоб знав, хто є хто.

Він утомлено падає в безлике офісне крісло, пожбуривши зібганий плащ на стіл. Навіть не вмикає комп’ютер — не зосталося сил. Усі пішли на роздратування. Треба себе контролювати, треба себе тримати в руках! — зціпивши зуби, проводить Штефко автотерапію. Нарешті серцебиття вгамовується, руки перестають дрижати.

Він упадає в стан дивовижного заціпеніння, що межує з прострацією. Його охоплює хвороблива апатія, настільки сильна, що в цю мить він би й пальцем не поворухнув, щоб врятувати своє життя, станься якась загроза. Байдужість і нерозбірливий погляд дебіла в чорне дзеркало монітора. Тиша. За стіною гримить музика в ефірній радіо. Телебачення ще спить. Однак мине кілька хвилин — і озвуться вчорашні новини, потім ще кілька заздалегідь підготованих програм, нарешті трохи свіжака та фільм. Сьогодні він за старшого. Потроху скидає з себе заціпеніння, починає ворушитися. Спочатку вмикає екран, потім вирішує засмикнути жалюзі, щоб не дратувати себе похмурим пейзажем із закіптюженими трубами заводу на обрії та чорним димарем кондитерської фабрики у дворі офісу. Два підприємства в місті, які ще працюють. Решту давно законсервовано, розібрано, вікна цехів вибиті каменюками, подекуди вибрані дбайливими працівниками. Крізь величезні пройми в спорожнілі приміщення навідується тільки вітер. Недобудовані монстри машинобудівної індустрії пороззявляли пащеки своїх цехів, але там тепер скрізь росте бур’ян — на бетонній підлозі, у стелі, під перекриттями…

Степан намагається себе переконати, що він робить правильно, що люди, яких він мусить підтримати, — справді гідні цього, а ті, кого слід дискредитувати, — навпаки, потвори. Марно. Він загруз у гімні, й виходу з цієї клоаки немає. Тільки вниз, до дна. Згнити в їхньому смороді, серед них. Травка, макова соломка, потім героїн. Усе з красивою облицювальною плиткою, у катакомбі, поруч зі справжнім сральником.

Тільки от він бачив, як Шура сам рятував того хлопця з трьома кольоровими сережками в правому вусі: той посинів, із рота текла брудна, густа піна. Ним тіпало, як у пропасниці. «Язик! Та хтось же поможіть, суки! Дайте мені залізяку! Ложку, лом, суки! Хоч шось! Бистро!» — верещав пополотнілий Шура, який намагався втримати тіло, що здригалося в конвульсіях. Кілька наркош сиділи попід стіною й очманіло на нього витріщалися, один блював над новеньким білим пісуаром. Нарешті хтось неприродно поволі підбіг, передав Степанові алюмінієву виделку, і той змушений був простягнути її Шурі. Несміливо наблизився. Хлопець на руках у Саші широко розплющив очі, аж вилізли з орбіт очні яблука. Він вирячився, наче побачив якесь диво, не менше, ніж друге пришестя Христа. Шура вихопив із рук

1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жах на вулиці В’язнів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жах на вулиці В’язнів"