Читати книгу - "Вільні малолюдці"

за Тіфані. 

— Доброго ранку! — привіталася вона. 

— Пчих! — сказав він, а в голові у Тіфані пролунав синхронний переклад: «Тікай звідси!». 

— Перепрошую? — здивувалася вона. 

— Пчих! — повторив чоловічок, махаючи руками. А Тіфані знову почула переклад: «Тут дуже небезпечно!». 

Він відмахувався блідими руками, наче намагаючись відігнати її. 

Похитавши головою, Тіфані пішла собі далі. 

На галявині були пани та пані, люди у пишному вбранні, а ще — декілька пастухів. Дехто з них, однак, був наче зібраний із клаптиків — геть як у дитячій книжці, що лежала в Тіфані у спальні. 

Книжка та зроблена із цупкого картону, та попередні покоління малих Болячок добряче її обшарпали. На кожній сторінці, розрізаній поперек на чотири рівні смужки, був зображений якийсь персонаж. Суть книжки була в тому, що знуджене маля могло собі гортати сторінки і перевдягати персонажів. Так, тулуб пекаря могла вінчати голова воїна, а внизу були сукня та селянські чоботи. 

Тіфані ніколи не було настільки нудно: вона вважала, що навіть ті, хто все життя висять на гілляках головою донизу, не можуть аж настільки знудитися, щоб хоч п’ять секунд погортати цю книжку. 

Люди довкола неї мали такий вигляд, наче вони щойно зійшли зі сторінок тієї книжки, або ж — потемки одягалися на костюмовану вечірку. Дехто кивав їй, коли вона з ними порівнялася, але не був здивований її появі. 

Тіфані пірнула під листок, більший за неї, і там, у прихистку, витягла з кишені ропуха. 

— Шо? Хо-о-олодно мені-і-і, — пропищав ропух, скулившись у неї на долоні. 

— Холодно? Та тут як у печі! 

— Ні, хо-о-олодно, — вперся ропух. — Поклади мене до кишені, я замерзаю! 

«Стривайте», — подумала Тіфані: 

— А ропухам сняться сни? 

— Ні! 

— Ага… то тут насправді не гаряче? 

— Ні! Кажу ж тобі! То ти мариш! 

— Пс-ст, — почулося здаля. 

Тіфані поклала ропуха назад до кишені і довго не наважувалась обернутись. 

— Це я! 

Аж тоді глянула на кущ стокроток, вдвічі вищих за людський ріст. 

— Хто це «я»? 

— Ти з глузду з’їхала? — спитали стокротки. 

— Я шукаю брата, — відрубала Тіфані. 

— Такий нестерпний малий, який невпинно випрошує цукерки? 

З-за стокроток вигулькнув Роланд і приєднався до неї під листком. 

— Так, — сказала вона, відсуваючись з відчуттям, що лиш сестрі можна називати Погіршая нестерпним. 

— І погрожує впісятись, якщо його лишити самого? — спитав Роланд. 

— Так, то він! Де він? 

— То це твій брат? Це він завжди липкий і до всіх липне? 

— Та ж він! 

— І ти справді хочеш, щоб він повернувся додому? 

— Справді! 

— Але чому? 

«Бо він — мій брат, — подумала Тіфані. — Що за дурне питання!» 

— Бо це мій брат! То де він? 

— А ти точно зможеш звідси вибратися? — спитав Роланд. 

— Звісно, — збрехала Тіфані. 

— І ти візьмеш мене із собою? 

— Так. 

Принаймні вона на це сподівається. 

— Гаразд. Я тобі дозволяю себе забрати, — сказав Роланд, трохи заспокоївшись. 

— Ну це ж треба, дозволяєш! — відказала Тіфані. 

— Слухай, я ж тебе зовсім не знав. У лісі коїться дивне: то люди зникають, то загублені сни снують навколо… Треба бути обережним. Та якщо ти справді знаєш шлях додому, то нам треба повернутись якнайшвидше, щоб тато не хвилювався. 

Задні Думки заворушились у голові Тіфані. Вони нашептали таке: «Не подавай виду. Просто спитай…». 

— Як довго ти тут? — делікатно поцікавилась вона. 

— Ну, світло тут не дуже змінюється, — сказав хлопець. — Важко сказати… декілька годин чи, можливо, день… 

Тіфані щосили намагалася не подавати виду, але марно. Роланд примружився: 

— День? Правда ж? — перепитав він. 

— Е-е-е… а чому ти питаєш? — спитала Тіфані, відчайдушно намагаючись уникнути розмови. 

— Іноді здається, що довше. Я тільки декілька разів зголоднів за цей час — два чи три. І в туа… ну, розумієш, теж ходив всього пару разів. Але я стільки всього іншого встиг зробити! То був дуже активний день… 

І він замовк. 

— Еге ж. Все так, — сказала Тіфані. — Тут час іде повільніше. Насправді минуло… трохи більше часу. 

— Сто років? Тільки не кажи, що минула сотня років! Це все магія, і насправді минула сотня років, так? 

— Та ні! Що ти! Майже рік. 

Реакція хлопця її здивувала. Цього разу він мав справді переляканий вигляд: 

— О, ні! Це ще гірше, ніж сотня років! 

— А це чому? — спантеличено спитала Тіфані. 

— Якби минуло сто років, то мене б не висварили, коли я повернуся додому! 

«Гм-м», — подумала Тіфані. 

— Не думаю, що тебе сваритимуть, — сказала вона вголос. — Твій тато дуже страждає. Та й це не твоя провина, що Королеві заманулося тебе викрасти. 

Тіфані завагалася і замовкла, бо тепер все було написано на його обличчі. 

— Чи таки твоя провина? — спитала Тіфані. 

— Ну, я був на полюванні, і така гарна пані там їхала верхи на коні, а збруя вся в дзвониках, пані засміялася до мене, і я, ясна річ, пришпорив свого коня і погнався за нею, а тоді… 

Він замовк. 

— Оце ти даремно, — сказала Тіфані. 

— Тут не так уже й погано, — відповів Роланд. — Просто все… змінюється. Усюди якісь… двері. Переходи в інші… місця. 

Він притих. 

— Може, розповіси мені все спочатку? 

— Спочатку все було чудово! — вигукнув Роланд. — Я думав, що це пригода, розумієш? Вона давала мені барбариски… 

— Що це таке? — поцікавилась Тіфані. В словнику такого не було. — Щось схоже на варваризм? 

— Не знаю. А що таке варваризм? 

— Така коров’яча недуга — артрит вуха, — пояснила Тіфані. — Мабуть, не те. 

Роланд аж почервонів, підбираючи слова: 

— Це щось на кшталт нуги. 

— Ага, ясно. І? 

— А тоді вона мені наказала співати і танцювати, стрибати і гратися, — вів далі Роланд. — Вона сказала, що діти так мають робити. 

— І ти так робив? 

— А ти б робила? Я що, ідіот? Мені вже дванадцять, до твого відома, — завагався Роланд. — Чи вже тринадцять, якщо я тут цілий рік? 

— Чому вона хотіла, щоб ти стрибав і грався? — спитала Тіфані, хоч насправді хотіла сказати щось таке: «Ні, тобі все ще дванадцять, хоч ти поводишся наче тобі вісім». 

— Вона сказала, що так личить дітям, — пояснив Роланд. 

Тіфані задумалась. Наскільки їй відомо, то діти тільки те й роблять, що сперечаються, кричать, бігають, регочуть, пхають свого носа куди не слід, брудняться і ниють. Якщо хтось бачив, як вони водночас танцюють, співають і стрибають, то це їх, мабуть, оса вкусила! 

— Дивно, — мовила вона. 

— Коли я не хотів стрибати і гратися, вона давала мені солодощі. 

— Нуги? 

— Ні, зацукровані сливи, — сказав Роланд. — Це такі сливи, тільки в цукрі. Вона завжди напихає мене цукром! Вона думає, що я люблю цукор! 

Тіфані пригадала собі дещо: 

— Ти ж не думаєш, що вона намагається тебе відгодувати, а потім запече в печі і з’їсть? 

— Ні, звичайно, що ні. Тільки злі відьми так роблять. 

Тіфані прищурилась: 

— Так, — сказала вона делікатно. — Зовсім забула. То ти їси тільки солодке? 

— Ні, я ж вмію полювати! Сюди забрідають справжні тварини. Щоправда, не знаю, як їм це вдається. Пчих каже, що вони випадково знаходять переходи. А тоді мруть тут від голоду, бо ж тут завжди зима. Якщо двері відчинені, Королева посилає загони грабіжників в інші світи. Увесь цей світ… як піратський корабель. 

— Ага, або ж кліщ, — озвучила свої думки Тіфані. 

— Що це таке? 

— Це така комаха, вона кусає вівцю і ссе з неї кров. Не відчепиться, поки не нап’ється вволю, —