Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

10 Розділ

Кухонне світло здавалося занадто яскравим, за вікном вже почало сутеніти. Лі стояла посеред кімнати розглядаючи свої капці.

— Ти або випий це, або дай мені, — нарешті сказала вона, схрестивши руки на грудях.

Я підняла погляд. Лія стояла впевнено, злегка нахиливши голову вбік. Темне волосся було зібране в недбалий пучок, а очі уважно вивчали мене, ніби намагалися зазирнути глибше, туди, де я ховала бурю.

— Єво, — її голос став м'якшим. — Що сталося?

Я знизила плечима, зробила вигляд, що нічого важливого.

— Нічого.

Лія зітхнула і, не чекаючи запрошення, сіла навпроти.

— Неправильна відповідь.

— То що ти хочеш почути?

— Правду.

Я замовкла. В кухні стало ще тихіше. Лія чекала, терпляче, як завжди. Вона знала, що коли я мовчу — це означає, що всередині відбувається щось справді важливе.

— Я бачила Луку, — нарешті сказала я, голос зрадницьких затремтів.

Лія не кліпнула.

— Кого ти бачила?

— Рудика. Він... змінився.

Вона схилила голову ще трохи, її очі звучали.

— Як, ти його привид бачила?

— Волосся. Він більше не рудий. Чорне, відросло. І... татуювання. — Продовжувала я, ігноруючи її питання.

Я і сама незнала чи був він привидом.

— Що за татуювання?

Я провела пальцями по шиї, повторюючи той рух, який зробила, коли побачила на Луці ту саму конюшину.

— Тут. Маленька конюшина.

Лія стиснула губи, а потім повно кивнула.

— Що він сказав?

Я засміялася, але сміх вийшов занадто гірким.

— Що він помер.

Лія ледь помітно здригнулася.

— Тобто?

— «Рахуй, що я помер п'ять років тому», — повторила я його слова, і вони знову відгукнулися болем у грудях.

Лія кілька секунд мовчала, а потім простягнула руку через стіл, накриваючи мою.

— Єво...

Я похитала головою.

— Ні. Я не знаю, що думати. Я не знаю, що відчувати.

— А що ти відчуваєш?

Я хотіла сказати «нічого», але це було б брехнею.

— Гнів.

— На нього?

Я різко підняла голову.

— На себе.

Лія стиснула мою руку міцніше.

— Знаєш, що найгірше? — я глибоко вдихнула, намагаючись зібрати собі докупи. — Він пішов. Просто взяв, тупо, і пішов. А я стояла і дивилась, як він зникає.

Лія нахилилася ближче.

— Ти не повинна була його зупиняти.

— Чому?

— Бо це не він пішов. Це ти змінилася.

Її слова вдарили в саме серце.

Я не знала, скільки ми сиділи ось так, тримаючись за руки і мовчки дивлячись одна одна в очі.

Нарешті, Лія видихнула і відпустила мене.

— Ти скажеш Роні?

Я заперечно похитала головою.

— Ні.

— І правильно.

Ми більше нічого не говорили. Вона просто піднялася, підійшла до мене і обійняла. Сильно.

І саме в той момент я зрозуміла: справжні друзі — це не ті, хто задає зайві питання. Це ті, хто просто поруч, коли ти розвалюєшся на шматки.

Наступного ранку я була іншою.

Не тою розгубленою Євою, яка стояла не знаючи що робити.

Я була Євою, яка мала довести справу до кінця.

— Лев, — я зайшла в його кабінет без стуку.

Він підняв очі з-під паперів, спокійний і впевнений у собі, як завжди.

— Що таке?

— Золотий Барс.

Його брови злегка сіпнулися.

— Забудь про це.

— Ні.

— Я сказав…

— У мене є те, що тобі сподобається, — перебила я.

Лев відкинувся в кріслі, з цікавістю оглядаючи мене.

— І що ж?

Я не відповіла. Просто дивилася на нього.

Ми обидва знали: він погодиться.

Бо якщо я щось вирішила, мене вже не спинити.

Я сиділа за столом у архіві, переді мною — велика гора з матеріалами. Перевернувши першу сторінку, я відчула, як в середині мене прокидається щось давно забуте — азарт. Спрага до правди.

Лев дав мені доступ до справи про Золотого Барса, але з почуттям, ніби я простягнула руку в клітку з левом. Його погляд тоді був майже попереджувальним.

«Дивись, щоб ця справа тебе не проковтнула», — сказав він перед тим, як віддати мені документи.

Я не відповіла, лише взяла теку і вийшла.

Тепер, гортаючи сторінки, я почала розуміти, що він мав на увазі.

Дати. Імена. Фотографії.

Вони складалися в хаотичну картину, як уламки розбитого дзеркала.

Злочини, пов'язані з цією людиною, тягнулися ще з давності. З того самого року, коли я бачила як батьки померли. Контрабанда, викрадання, вбивства. Але щось не сходилося.

Чим більше я читала, тим сильніше відчувала дискомфорт.

Деякі звіти були обрізані. Деякі документи — тільки наполовину заповнені, ніби хтось свідомо вирізав шматки інформації.

Чорні плями у звітах. Порожні місця там, де повинні бути ключові свідчення.

Хтось навмисно приховав правду.

Я глибше вдихнула, намагаючись заспокоїти пульс.

Гаразд. Спочатку факти.

— Батько, — прошепотіла я, перебираючи сторінки.

Його ім'я з'являлося в різних частинах справи, але щоразу в зовсім різних контекстах.

То він був жертвою.

То можливим свідком.

То… учасником?

Я схопилася за голову, намагаючись зібрати все докупи.

— Що ти приховував, тату?

На столі дзижчав телефон. Я підняла його, не відриваючи очей від документів.

— Лія, я зараз зайнята…

— Вийди з архіву, — її голос був напруженим.

Я відчула, як шкірою пробіг холодок.

— Що сталося?

— Вийди. Просто зараз.

Я рвучко піднялася, виходячи в коридор.

Лія стояла біля входу, стискаючи телефон у руці.

— Хтось щойно був у твоєму кабінеті, поки ти тут сиділа.

Я застигла.

— Що?

— Хтось копався у твоїх речах, Єво.

Я подивилась через плече на мій кабінет, завалений документами.

І зрозуміла, що деякі з них лежали не так, як раніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍