Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Хтось уже знав, що я взялася за цю справу.

Я зробила глибокий вдих і пішла до кабінету. Серце калатало в грудях, і це було не від документів, не від розслідування. А від відчуття, що щось навколо мене почало змінюватися, стискатися, змикатися, ніби хтось натягував невидиму павутину.

Моя рука ледь торкнулася ручки дверей, коли я почула голос.

— Усе має виглядати випадковістю.

Я завмерла.

Лев.

Голос був приглушеним, але виразним. Кабінет не був повністю закритий, двері ледь відчинені.

Я вдала, що нахилилася, щоб зав'язати уявний шнурок на черевику, і прислухалася.

— У парку. Біля старої лавки. Вона буде там о восьмій… Не переймайся, я зроблю так, щоб вона пішла туди сама.

Я відчула, як у мене холоне кров.

Він говорив про мене.

Він планував атаку.

Лев, той самий Лев, я очікувала все що завгодновід нього, але не ніж в спину.

— Головне, щоб це не виглядало, як щось сплановане. — Голос Лева звучав майже роздратовано. — Вона не має відчувати. А потім я її врятую.

Я не маю підозрювати.

Холод прокотився вздовж хребта, немов мене облили крижаною водою.

«Значить, ось ти який…»

Я відступила на крок, намагаючись змусити своє дихання сповільнитися. Серце несамовито гупало в грудях.

Лев хотів зробити засідку. Він хотів, щоб на мене напали.

Я уявила картину. Я одна в парку, ніч, тиша. Потім — напад. Паніка, боротьба. І ось він — Лев, мій «рятівник». Він з'являється в потрібний момент, «випадково» рятує мене, стає ще ближчим, ще більш незамінним.

Тьху.

Мене ледь не вивернуло.

Я знала, що він маніпулятор. Але щоб так?

Я розправила плечі. Гаразд. Якщо він хоче гри — він її отримає.

Головне, не дати зрозуміти, що я вже все знаю.

Я відступила від дверей, зробила кілька глибоких вдихів і, перш ніж піти, ще раз глянула в щелину.

Лев стояв біля вікна, тримаючи телефон біля вуха, і ледь помітно посміхався.

Його губи ворушилися.

— Вона навіть не здогадується.

***

Я стояла перед дзеркалом у коридорі й закручувала пасмо волосся навколо пальця. У голові не було нічого, крім роздумів про майбутнє. Лев вважає, що я піду до парку, нічого не відчуваючи. Що я злякаюся, коли на мене нападають, і що він, такий «героїчний», з’являється в останню мить, врятує мене, а потім я буду зобов’язана йому до кінця життя.

Ну що ж, Леве. Давай подивимося, як тобі сподобається, коли ролі зміняться.

Я закуталася в довгий плащ, під яким на поясі вже ховався ніж, а в кишені – балончик із перцевим газом. Я давно навчилася не виходити вночі без засобів самозахисту.

Мені ще потрібно було зайти у відділок до Ігоря, щоб отримати інформацію про Золотого Барса. Але перед цим… маленька вистава.

Я вийшла з під'їзду й рушила у бік парку. Повітря було сирим, трохи вітряним. Ліхтарі кидали тьмяне світло на доріжки, а дерева відкидали химерні тіні, що тягнулися по землі, наче примари.

З перших же хвилин я відчула, що за мною стежать.

Навіть не так. Я знала це ще до того, як вийшла з дому. Лев не дозволив би мені добратися до парку самій. Він повинен бути впевнений, що я там опинюся.

Я не прискорювала ходу, не озиралася, не давала жодного натяка, що знаю про переслідування. Просто собі прийшла, легко, невимушено, наче дійсно нічого не відчувала.

Парк був майже порожній.

Стара лавка. Саме туди вони мене планували загнати.

Я пройшла повз неї, як і очікувалося, і в цей момент почула тихий звук позаду.

О, почалося.

Двоє. Один збоку, другий позаду.

Я різко звернула на вузьку алею, де світло ліхтарів не доходило, і почула, як кроки прискорилися.

Дозволила собі почекати п'ять секунд.

Один…

Два…

Три…

Чотири…

П'ять.

Різкий розворот.

Я дістала балончик і розпилила прямо в обличчя першому нападнику, не даючи йому шансу зреагувати. Він закричав, схопившись за очі.

Другий накинувся, але я вже була готова.

Важкий удар в живіт – він зігнувся. Я перехопила його руку, зробила викрут і вивернула суглоб, змусивши його впасти на коліна.

— Чорт, — він сичав від болю, намагаючись вивільнитися.

— А ви що, справді думали, що це працює? – я не стрималась й посміхнулася.

Перший нападник, який уже трохи оговтався від газу, рвонув на мене, але я відступила, ухиляючись, і різко вдарила його по горлу.

— Гах! – він захрипів, падаючи на коліна.

Ззаду почулися кроки.

Лев.

— Єво!

Я блискавично озирнулася.

О, ні, дорогенький. Я не дам тобі шанс зіграти цю виставу.

Я рвонула з місця, перестрибнула через невисокий парканчик, миттю зникнувши між деревами.

— Єво, стій! – він кинувся за мною.

Ніфіга.

Я бігла швидко, знаючи кожну стежку парку, кожен поворот. Він міг бігти за мною, скільки завгодно, все одно не наздожене.

Коли я вибігла на освітлену вулицю біля відділку, то дозволила собі озирнутися.

Нікого.

От і добре.

Видихнувши, я поправила плащ і, не зупиняючись, увійшла у будівлю.

Ігор мав бути в середині. І тепер був час з'ясувати, що ж вони знають про Золотого Барса.

Я зайшла відділку, і, як завжди, тут панував хаос. Хтось сперечався біля стійкої реєстрації, в глибині приміщення лунали голоси слідчих, які обговорювали якісь справи, а один стажер нервово друкував щось на комп’ютері, дошлівши до монітора, ніби той міг його смакувати.

Але я відразу зрозуміла, що щось не так.

Бо на іншому кінці приміщення Олег стояв перед кавоваркою, спершись на стіл, і поводився… ну… дуже незвично.

Ігор сидів за своїм столом, притуливши голову до долоні, і з виразом на обличчі, який говорив: «Я не знаю цього чоловіка».

— Що тут відбувається? — я сповільнила крок і приготувалась до видовища.