Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

ліпше за всіх на світі, — зітхнула вона. — Я трішечки вмію співати, трішечки граю на фортепіано. Вмію ще вишивати і церувати… Всього потрішечки, але цього не досить, щоб мені платили за мою роботу… Мабуть, найохочіше я б куховарила і займалася домашнім господарством.

Вона замовкла на мить, тоді повела далі:

— Пам’ятаєш, як я гарно справлялась у Німеччині, коли Ґретхен навмисне не приходила, щоб нам допекти? Але мені аж ніяк не хочеться ходити куховарити по чужих будинках.

— Наче б я тобі таке дозволила! Полліанно! — здригнулася місіс Чилтон.

— А просто куховарити на нашій власній кухні нічого не дасть… жодних дивідендів, я маю на увазі, — бідкалась Полліанна. — А нам так потрібні гроші…

— Украй необхідні, — зітхнула тьотя Поллі.

Запала тривала тиша, яку, нарешті, порушила Полліанна.

— Після всього, що ти для мене зробила, тітонько… Після всього, що ти для мене зробила, я б так хотіла заробляти! У мене б тоді була чудова нагода тобі віддячити! А я не можу! Ох, чому я не народилася з таким хистом, який давав би заробіток!

— Годі, годі, дитино, не треба! Звісно, якби живий був Томас… — голос місіс Чилтон зірвався.

Полліанна глянула на неї і рвучко підвелась.

— Тітонько, люба, не треба так! — вигукнула вона геть іншим тоном. — Не треба так хвилюватися! Зрештою, хто може гарантувати, що у мене днями не розвинеться який-небудь особливий хист! І на мою думку, це навіть захопливо. Коли перед тобою суцільна невідомість. Страшенно цікаво чогось бажати. Чекати, коли у тебе це щось з’явиться. А просто жити, знаючи, що у тебе все є, чи буде все, чого забажаєш, це навіть якось… нудно.

Зробивши такий висновок, вона засміялась.

Місіс Чилтон її не підтримала. Вона тяжко зітхнула і промовила.

— Полліанно, яка ж ти ще дитина!

Розділ 18. Знову вдома

Перші дні після повернення у Белдінґсвіль виявились аж ніяк не простими ні для місіс Чилтон, ні для Полліанни. Зрештою, нікому не буває легко, коли треба звикати до нового оточення.

Після подорожі з її особливими турботами непросто було отак одразу зосередитись на обговоренні цін на масло і зухвалої поведінки різника. Звикнувши вільно розпоряджатися власним часом, непросто було звикнути до того, що перед тобою повсякчас виникає якась чергова проблема, яка вимагає негайного розв’язання. На додачу, один по одному заходили друзі, сусіди. Полліанна щиро раділа цим відвідинам, але місіс Чилтон, за першої ліпшої нагоди, ішла у свою кімнату. А згодом, з гіркотою в голосі, жалілась Полліанні:

— Звісно, їм цікаво подивитись, як ведеться Поллі Гаррінґтон, коли вона зубожіла…

Небіжчика-чоловіка місіс Чилтон згадувала лише зрідка. Але Полліанна знала, що думки про нього ніколи не залишають тітоньку. А мовчання — це тільки маска, що дозволяє приховати глибокі почуття, які місіс Чилтон не любила відкрито виявляти.

Джиммі Пендлтона Полліанна у перший місяць після повернення бачила кілька разів. Спершу він прийшов з Джоном Пендлтоном, і всі трималися доволі скуто — не так у перші хвилини, як після того, коли у вітальню увійшла тітонька Поллі. Цього разу вона з якоїсь причини не стала уникати гостей. Згодом Джиммі приходив також сам: одного разу приніс квіти, іншого — книжку для тітки Поллі, а двічі без жодного приводу. Полліанна вітала його щиро і радісно, а тітонька Поллі, після того першого візиту, жодного разу до нього не вийшла.

Більшості друзів і знайомих Полліанна нічого не казала про зміни у матеріальному становищі тітки. З Джиммі, однак, вона дозволила собі певну відвертість і знай нарікала: «Якби тільки я могла заробити грошей!»

— Я роблюсь найбільш корисливою особою, яку ти будь-коли зустрічав, — казала вона з сумною посмішкою. — Дійшло до того, що я все вимірюю на долар і навіть мислю доларами і центами. Розумієш, тітонька Поллі почувається страхітливо бідною!

— Як прикро! — емоційно відгукнувся Джиммі.

— Авжеж! Щиро кажучи, мені здається, що вона почувається більш нужденною, ніж насправді. Вона тільки про це думає і знай бідкається. Але я б дуже хотіла їй допомогти.

Джиммі глянув згори вниз у її схвильоване обличчя з очима, вологими від сліз, і в його власних очах відбилась ніжність.

— А що б ти хотіла робити… якби мала таку змогу?

— Ой, я б охоче куховарила, займалася би хатнім господарством, — усміхаючись зітхнула Полліанна. — Я страшенно люблю збивати яйця з цукром і слухати, як весело шипить сода у чашці з кисляком. Я просто щаслива, коли мені випадає нагода що-небудь спекти. Але така робота не дає заробітку… Хіба що якби куховарити на чужій кухні. А я… я все ж таки не до такої міри люблю куховарити.

— Розумію, — погодився молодий чоловік.

Він знову подивився в її обличчя, що було так близько, і губи його затремтіли. Він міцно стиснув зуби, а тоді, зашарівшись, вимовив:

— Звісна річ, ти могла б… вийти заміж. Ви вже про таке думали, міс Полліанно?

Полліанна розреготалась. Цей сміх безпомилково виказував, що дівчину ніколи не зачіпляли гострі стріли амура.

— Ой, ні, я ніколи не вийду заміж, — безтурботно відказала вона. — По-перше, я негарна, а по-друге, я вирішила залишитися з тітонькою Поллі і дбати про неї.

— Он як? Кажеш, негарна? — насмішкувато повторив юний Пендлтон. — А тобі, Полліанно, не спадало на думку, що хтось може триматись іншого переконання з цього приводу?

Полліанна заперечно похитала головою.

— Дарма. Я маю дзеркало, — відповіла вона, коротко глянувши на юнака.

Це скидалось би на кокетування, якби йшлося про якусь іншу дівчину. Але дивлячись в обличчя Полліанни, Пендлтон бачив, що вона цілком щира. Він раптом зрозумів, чим Полліанна не схожа на інших дівчат. В ній збереглась ота давня звичка сприймати все буквально.

— То чому ти негарна?

Джиммі зважився на таке запитання, гадаючи, що він правильно оцінив особливу вдачу Полліанни. А однак, йому перехопило подих від власної зухвалості. Він подумав, що будь-яка інша, почувши таке, негайно образилась би, не почувши очікуваного заперечення щодо її лукавого судження про власну зовнішність.

— Просто негарна і край, — трохи сумно засміялась вона. — Такою я народилася. Може, ти навіть пам’ятаєш, колись у дитинстві мені мріялося, що як найбільшу радість у вічному житті на небі, мені буде подаровано чорні кучері.

— Це залишилося твоїм заповітним бажанням?

— Та ні… Мабуть, ні, — невпевнено відповіла Полліанна. — Але я так само вважаю, це було б непогано… До того ж, вії у мене не довгі, а ніс не грецький, не римський і взагалі не з тих досконалих і таких бажаних носів, що можна віднести до якогось класичного типу. Просто ніс та й годі! І обличчя у мене чи то задовге, чи то закоротке, вже не пам’ятаю