Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Однак навіть у Парижі Аня не могла повністю уникнути роботи. Одного дня, просто під час прогулянки по Люксембурзькому саду, їй подзвонила колега з магазину сувенірів:
— Аня, ти пам’ятаєш, що в нас є магніти з написом “I love Vienna”?
— Так…
— Вони вже на вітрині з написом “Paris, mon amour”…
— Окей… ну, нехай буде культурна інтеграція, — зітхнула Аня.

А тим часом Каміль саме намагався нав’язати дружбу з місцевим котом, який гордо ігнорував його вже п’ять хвилин. «Дивись, Анюто, як це боляче — навіть французький кіт мене ігнорує. Але не здамся!» — сказав він і знову простягнув коту шматочок багета.

Ще однієї днини вони випадково натрапили на вуличного художника, який пропонував зробити «портрет за 5 хвилин». Після 20 хвилин старанного мазання по полотну, портрет вийшов схожий або на Каміля з вусами Наполеона, або на випадкового туриста з Болгарії. Аня так реготала, що повз проходячі діти вирішили, що це частина шоу.

Увечері Каміль спробував замовити романтичну вечерю у маленькому ресторані біля Монмартру, але помилився в назві страви і замовив не «курку з вином», а «вино з куркою» — отримав келих вина і холодне філе на серветці. «Це навіть краще», — сказав він, роблячи вигляд, що так і задумував.

Аня теж не пасла задніх — у музеї вона заблукала між двома залами, бо вела прямий ефір для сторінки магазину. Її підписники насолоджувались не лише картинами, а й коментарями типу: «І ось тут я, здається, знову не там. Це точно не Лувр? Ні? А, тоді добре!»

І навіть серед цього божевілля, дзвінків з магазину, які нагадували про вічно не той товар на вітрині, зустрічей із дивакуватими парижанами й туристами з усього світу, все було якось дуже… добре. Спокійно, легко, смішно й трохи чарівно. Париж для них став не листівкою, а живим містом — з котами, які ігнорують, і людьми, які співають арії замість вітання.

А найголовніше — Каміль і Аня щоразу знаходили нову причину сміятись, обійматись і вигадувати черговий безглуздий план на завтра.

Останній вечір у Парижі був сповнений якоїсь солодкої тиші, що нависала над містом так само м’яко, як вечірнє світло ковзало дахами старих будинків. Вулиці здавалися спокійнішими, навіть туристи були менш галасливі, ніби сам Париж розумів, що комусь тут сьогодні трохи щемить у серці.

Аня сиділа з келихом вина на терасі невеликого ресторану, захованого в провулку, що виходив на бруковану площу з ліхтарями. Каміль повернувся до столика з десертом у руках — дві ложки й один крем-брюле.
— Це наше перемир’я після завтрашнього прощання, — сказав він, натякаючи, що ділитиме з нею навіть солодке, хоча зазвичай з десертами в нього була війна за останній шматочок.

— Я зовсім не хочу їхати, — зізналася Аня, дивлячись на нього поверх келиха, з тією ніжною сумною посмішкою, яку Каміль запам’ятав би навіть у натовпі.

— А я зовсім не хочу, щоб ти їхала, — відповів він. — Але якщо візьмеш мене з собою в рюкзаку, то, можливо, це вирішить проблему.

Вони посміялися, але сміх був м’який, трішки задумливий. Париж здався ще теплішим у своїх вечірніх обіймах, а повітря пахло весною, ваніллю з крем-брюле і чимось невловимо новим — як от почуття, яке вже нікуди не подіти.

Після вечері Каміль повів її до Сени — знову, востаннє цієї поїздки. Вони йшли повільно, тримаючись за руки. Аня не говорила нічого, просто слухала як світло від ліхтарів мерехтить у річковій воді.

— Ти знаєш, — озвався Каміль, — якби я був трохи сміливішим, то, мабуть, вже зараз сказав би тобі, що хочу, щоб ми були завжди разом. Але поки я просто скажу — я тебе кохаю.

Він зупинився і подивився їй у вічі. Вона не відвела погляду, і в цей момент було зрозуміло, що все на своїх місцях.

— Я теж тебе кохаю, — тихо відповіла Аня, обіймаючи його, — але ми нікуди не поспішаємо, правда?

— Ні. Але десь у світі вже співають шансон про нас. І, мабуть, не дуже в риму, — пожартував Каміль, змушуючи її знову засміятись.

Вони ще довго стояли біля річки, потім повільно повернулись у готель, де валізи вже чекали, але ще не тиснули на серце. Париж відпускав їх неохоче, але з надією, що це точно не востаннє.

Ранок, як завжди після відпустки, почався з дрібної паніки. Будильник пролунав, але мозок категорично відмовлявся визнавати, що романтична казка добігає кінця. Аня ще лежала, загорнувшись у ковдру, коли Каміль уже носився номером готелю, судомно шукаючи зарядку для телефона й намагаючись запхати свій шалик у валізу, яка зухвало не хотіла застібатися.

— У нас є ще час на каву? — крикнула Аня з ванної кімнати.

— Так! Якщо це кава “взяти й бігти до таксі”, — відповів Каміль, борючись з блискавкою на рюкзаку, ніби та була його особистим ворогом.

На ресепшн їх провели з усмішками, хоча Аня й забула щось підписати — Каміль встиг усе владнати, махнувши карткою й щось гаряче пояснюючи французькою, де кожне друге слово було “багет” або “міль мєрсі”. Врешті вони вийшли на вулицю, де Париж ще тільки прокидався — з запахом свіжої випічки, перших клаксонів і м’якого світла крізь ранковий туман.

Та щойно вони пройшли кілька кроків, просто навпроти кафе, з-під парасолі, на якій колись давно була реклама йогурту, вискочила невисока циганка з яскравою хусткою і золотими сережками, що гойдалися так, ніби самі були живими.

— Дитино моя! — вигукнула вона, схопивши Аню за руку. — Не бійся! Я бачу! Він тебе дуже сильно любить!

Аня застигла на місці, з валізою в одній руці й бутербродом у папірці в іншій. Каміль миттєво обернувся, побачивши цю картину — і підскочив до неї, м’яко, але рішуче беручи Аню під лікоть, як охоронець з кіно.

— Все добре? — запитав він, поглядаючи на жінку з таким виглядом, ніби зараз буде дуель.

— Ви! — гаркнула циганка, вказуючи пальцем просто на нього. — Ви — з її долі! Але скажи їй правду! Скажи, поки не пізно! Бо вона не пожалкує, я бачу, але ти маєш відкрити свою таємницю!

— Яку ще таємницю?! — спитала Аня, повертаючись до Каміля з бровами, піднятими до рівня Ейфелевої вежі.