Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Я… не люблю родзинки в булочках, — серйозно сказав Каміль, — і ще боюся курей. Це були мої найбільші таємниці. Дякую, мадам, гарного вам дня.

Він схопив Аню за руку й повів її далі, в той час як циганка махала вслід, кричачи:
— Не пожалкуєш! Але спитай про травень! Про той травень!..

— Що за травень? — прошепотіла Аня, коли вони вже сідали в таксі.

— Я потім скажу, — пробурмотів Каміль, дивлячись у вікно. — Але вона має рацію. Ти не пожалкуєш. Обіцяю.

Аня подивилась на нього — і в його очах побачила щось таке, чого не міг би підробити жоден спектакль чи жарт.
А Париж позаду танув у ранковому світлі, залишаючи по собі спогад — і відчуття, що все тільки починається.

Повернення до Будапешта почалося з ранкового рейсу, який, попри легкий туман у Парижі, вилетів майже вчасно. Каміль, після дивної сцени з циганкою, був трохи замислений, але тримав себе в руках, намагаючись жартами полегшити настрій. Аня, загорнута в свій шарф і з гарячою кавою в руках, поглядом прощалася з містом, що подарувало їй стільки несподіваних емоцій.

У літаку Каміль став майже зразковим пасажиром — тихим, зосередженим і підозріло чемним, поки не заплутався у своїй ковдрі і не перекинув міні-пляшечку томатного соку на себе. Це змусило Аню знову засміятися, і між ними повернулася та легкість, яка робила їх мандрівку особливою.

У Будапешті їх зустріло тепле повітря й знайомі вулиці. Здавалось, місто зустріло їх з посмішкою. Аня вдихнула на повні груди повітря рідного міста, а Каміль глянув на неї і тихо сказав:
— Все ж таки, найкраще місце — там, де ти.

Вони повільно прямували до виходу з аеропорту, де на них вже чекало таксі. Попереду на них чекали робочі дні, але в повітрі залишалася легка енергія Парижа, змішана з передчуттям нових подій. І між ними вже не було пауз — тільки тиша, в якій було комфортно.

Проте Аня ніяк не могла заспокоїтися. Та сцена з циганкою закарбувалася в її пам’яті — голос жінки звучав надто впевнено, її очі, наче просвічували душу. Вона й сама не вірила в ворожіння, але щось у тій зустрічі її зачепило.

— Ну і що ж це за таємниця? — запитала вона, коли вони вже їхали в таксі з аеропорту. — Якась загадкова жінка в шарфі на вокзалі — і ти став мовчазним і загадковим, як герой дешевої мелодрами.

Каміль, який щойно відповідав водієві на питання про маршрут, повернувся до Ані з лукавою усмішкою:

— Ти справді повірила циганці з аеропорту? — промовив він, хитаючи головою. — Вона б, напевно, і мені сказала, що я спадкоємець трону десь у Південній Америці, якби я зупинився довше.

— Камілю, я серйозно! — трохи образилася Аня, але її очі все ще сміялися. — У тебе ж реально якийсь погляд був дивний. І в літаку ти був нервовий, не тільки через страх польоту…

— Це просто реакція на французький сік. Дуже небезпечна штука, — пожартував він. — Та й узагалі, ти ж знаєш мене — у мене є лише один секрет: як не закохатися в тебе ще сильніше.

Аня закотила очі, але всередині відчула тепло. І все ж вона знала: Каміль щось приховує. Можливо, дрібницю, а можливо, щось важливе. Але зараз вона вирішила не тиснути. Коли буде готовий — скаже. А якщо ні — ну, вона знайде спосіб дізнатися. Якось по-своєму…

Повернення до Будапешта виявилося теплим, але не безтурботним. Як тільки Аня переступила поріг свого маленького, затишного магазину сувенірів, її одразу накрив знайомий запах лаванди, паперу й шоколадних зайців, що досі залишились на полицях після великоднього ярмарку. Але перше, що вона помітила — це хаос.

Стійка була завалена непроданими листівками, кілька коробок з новим товаром валялися посеред залу, а один з дерев’яних магнітів у вигляді будинку угорського парламенту лежав на підлозі, трагічно втративши дах.

— Я була всього тиждень! — видихнула Аня, розв’язуючи шарф.

Її тимчасова заміна — студентка Адела, яку Аня колись необачно похвалила за вміння з людьми, — виглядала трохи переляканою.

— Аня, я все робила як могла, але тут був такий потік туристів! Один чоловік зі Швейцарії купив 12 кружок і 18 магнітів, потім сказав, що передумав і повернув усе назад… А потім прийшла група з Японії і розкупила всі ляльки. Я заплуталася у записах, і ще цей термінал…

— Досить! — усміхнулась Аня, піднімаючи магніт. — Здається, я зрозуміла: це був не тиждень відпустки, а маленький апокаліпсис без мене.

Наступні кілька годин вона розгрібала електронні листи, пакувала товар, розставляла сувеніри по місцях і відповідала на дзвінки з проханням «залишити ту милу шкатулку з котиком ще на два дні».

І поки вона заповнювала журнал продажів, хтось із клієнтів голосно чхнув прямо на вітрину, зіштовхнувши з неї маленьку статуетку рибалки. Аня підняла очі до стелі й прошепотіла:

— Париж… поверни мене…

Але коли в магазин зайшла знайома постійна клієнтка з кавою в руці та принесла з собою свіжі плітки з району, Аня зрозуміла, що сумувала за цим. За безглуздим гамором, за дрібницями, за людьми. Хоч і з ноткою втоми, вона знову була на своєму місці. А ще — з теплим серцем і знанням, що десь поруч є Каміль, який точно зараз придумує нову витівку.

Після першого шаленого дня повернення на роботу, Аня поступово входила в звичний ритм. Магазин знову ожив: хтось заходив просто погортати листівки, хтось — купити щось на згадку, а хтось — розповісти свою історію під приводом вибору «ідеального магніта на холодильник».

Аня стояла за стійкою, перекладаючи нову партію дерев’яних брелоків у формі мініатюрних соборів, коли її погляд завис на фото, прикріпленому до полички. Це був знімок з Парижа — вона та Каміль на фоні Ейфелевої вежі. Її усмішка — щира, його погляд — теплий, з тією особливою іронічністю, яка могла розсмішити її навіть посеред сварки. Аня мимоволі всміхнулась… і знову згадала слова циганки.

“Нехай він розповість тобі свою таємницю…”

— Та яка ще таємниця, — пробурмотіла вона сама до себе й покрутила очима. — Може, він… таємний агент? Має дівчину в кожному місті? Може, він… біженець із замком у горах і трьома кішками?