Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Глава 5

Випробування Мариною – життєвий урок, який виявився мені не під силу. Замість того, щоб робити висновки, я закрився від себе й світу – не хотів нічого усвідомлювати, аналізувати, а тим паче визнавати власні помилки. І свій категоричний протест я висловлював запоями. Витримати біль без анестезії виявилося неможливо. Я розумів, що це замкнуте коло, яким можна ходити нескінченно довго, але отримував від цього якесь маніакальне задоволення. Я програв, але ne pas s’avouai vaincu (фр. не визнавав себе переможеним). 

Мама була зайнята своїми справами й лише іноді телефонувала мені. За час її відсутності я встиг завести нових знайомих з якими проводив багато часу поза межами дому. Одного разу мама прийшла до мене і, не дочекавшись, розхвилювалася. Вона почала набирала мій номер знову й знову, чим довела мене до сказу. Я був збуджений алкоголем і тому, взявши слухавку, слів не добирав: сказав, щоб вона йшла під три чорти, що мені не потрібна нянька і, щоб забиралась геть з мого життя. 

Мама так і зробила, як я їй «порадив». Повернувшись додому, я відразу відчув пустку, бо в помешканні не було вже ні маминих речей, ні Тимофія – його вона теж забрала з собою. Тепер тут хотілося не жити, а повіситися. Може так і вчинити? Що мені заважає це зробити? Однак остаточно розв’язати питання з фізичним самознищенням я в той вечір не наважився. 

Алкогольна інтоксикація дуже швидко перетворилася на наркотичну – я всіма можливими способами скорочував собі життя. Про мене минулого залишилася лише згадка. Я почувався мертвим і так само виглядав. 

Моя квартира перетворилася на прохідний двір, куди можна було приходити без запрошення. Усі дні злилися в один, і рано чи пізно все це повинно було закінчитися. Це сталося під час чергової п’яної оргії на моїй квартирі, коли якісь двоє щось між собою не поділили й між ними почалася сварка, яка переросла в бійку. Сусіди викликали поліцію, котра швидко примирила сторони – усіх забрали до відділку й помістили в одну камеру. Поки інші протестували проти «незаконності» затримання, я зручно вмостився й заснув – мені було начхати на законність і на все, що з нею пов’язане. 

Тої ночі мені наснився корабель, який штормові хвилі кидали із сторони в сторону. Я в цей час знаходився на палубі, яку заливала вода, і щосили намагався втриматися на ногах. Від цієї качки мене знудило. Коли корабель черговий раз підняло на гребінь, я прокинувся. Але мене й далі продовжувало кидати в різні сторони, по обличчю стікала вода – я не відразу зрозумів, де знаходжуся. Зусиллям волі я відкрив повіки й крізь пелену побачив Вадима. Він трусив мене, намагаючись розбудити, перед тим виливши на мене склянку води. Я почав відбиватися, але сили були нерівні – Вадим тряс мене доти, доки я остаточно не прокинувся. 

– Ти мене впізнаєш? – запитав Вадим, і я ствердно кивнув у відповідь. У мене не було сил тримати голову рівно – вона весь час падала на груди, ніби шия не мала кісток. Я скидався на безхребетну тварину, але сорому не відчував, узагалі нічого не відчував. 

– Тоді підіймайся, я підвезу тебе додому. Чуєш мене? – Я знову кивнув – це все, на що був здатен. Зробивши кілька безрезультатних спроб сп’ястися на ноги, я здався. Тоді Вадим перекинув мене через плече й доніс до найближчої лавки. Він всадовив мене і, сівши поряд, запитав: 

– Прокинувся? 

– Прокинувся, здається... 

Вадим закурив і, прикуривши іншу цигарку, передав її мені. Я жадібно затягнувся. 

– Ще одну? – запитав Вадим, витягуючи з пачки ще одну цигарку, коли я покінчив з попередньою. Я був йому вдячний йому за те, що він розумів мене без слів. 

Після другої цигарки я відчув значне полегшення. 

– Котра година? – запитав я. 

– Бачу, тобі краще. Про час згадав... Три години ночі, – відповів Вадим. 

– Не знав, що все так погано... 

– Усе дійсно погано? – перепитав я. 

– А ти вважаєш інакше? 

– Я не знаю. 

– Добре, відвезу тебе додому, а через кілька днів, коли будеш у формі, подзвониш мені. Домовилися? 

– Домовилися, – погодився я, але ця пропозиція більше мене не цікавила. 

Вадим відвіз мене додому, зателефонував мамі й повідомив, що зі мною все гаразд. Вона хотіла приїхати, проте він переконав її не робити цього. 

– Не забудь набрати мене, коли будеш готовий. Я дам тобі другий шанс. Зрештою, усі можуть помилятися й... треба повертатися до повноцінного життя. 

– Цікаво, яке воно – «повноцінне життя»? 

– Точно не таке, яким ти зараз живеш. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍