Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

Солодкавий хворобливий запах тлілого яблуневого дерева. Він повз із підвалу, шукаючи собі шлях до кухонного коридору вгорі.

Раптом його без усілякої причини охопив страх, майже паніка. Що він робитиме, якщо за ніч запах наповнить увесь дім, з кухні підніметься на верхній поверх, дістанеться його спальні й задушить його уві сні? Думка була смішна, божевільна, а проте…

Він змусив себе ще раз спуститися сходами в підвал. Із котла не чути було жодного звуку, полум’я не ревіло. Цівки диму, легкого і зеленого, випливали із замкнених дверцят котла — він почув той дим ще з верхнього коридору.

Підійшов до котла і відкрив дверцята. Згорів весь папір і тріски теж. Але дрова, яблучні дрова не згоріли. Лежали такі ж, якими він їх туди вкинув, один обвуглений сучок на іншому, чорною купою, наче кості спаленого на вогнищі. Його знудило. Задихаючись, запхнув до рота носовичок. Тоді, насилу розуміючи, що робить, побіг угору сходами, знайшов порожнє відро і почав лопатою та щипцями витягувати недогарки з вузьких дверцят котла. Блювотні позиви стрясали ним. Нарешті відро було заповнене і він поніс його сходами, а тоді через кухню до задніх дверей.

Відчинив двері. Сьогодні не було місяця і падав дощ. Піднявши комір плаща, вдивлявся в темряву, міркуючи, куди винести дрова. Надто мокро й темно, щоб тягтися аж до городу і викинути їх до купи сміття, а в полі за гаражем трава була густа і висока — вони могли б там лежати непомічені. Пішов скрипучою, посипаною гравієм доріжкою, підійшов до паркану між його двором і полями та вкинув свою ношу в траву. Можуть тут собі гнити й пропадати, мокнути під дощем і, врешті, стати частиною запліснілої землі, йому байдуже. Він за них не відповідає. Вони вже не в його домі й неістотно, що з ними трапиться.

Повернувся додому і цього разу впевнився, що двері підвалу щільно зачинені. Повітря очистилося, запах зник.

Пішов до вітальні, щоб зігрітися перед вогнем, але його руки і ноги змокли під дощем, шлунок досі корчився від їдкого яблуневого диму, його морозило і він сидів, тремтячи.

Тої ночі він погано спав і вранці прокинувся з неприємним смаком у роті. Голова боліла, язик обложило. Мусив залишатися вдома. Непокоїла печінка. Щоб зігнати злість, різко порозмовляв із поденницею.

— Я геть застудився, — сказав він, — намагаючись зігрітися минулої ночі. Це все через яблуневі дрова. Їхній запах дуже мені зашкодив. Скажіть це Віллісові, коли він завтра прийде.

Вона недовірливо глянула на нього.

— Будьте певні, мені дуже прикро, — відповіла. — Я розповіла про дрова сестрі, коли повернулася додому ввечері, і що вони вам не подобаються. Вона сказала, що це вкрай дивно. Яблуневе дерево — розкіш, дуже добре горить.

— То саме це не горіло, ото й усе, що я знаю, — сказав він їй, — і я його більше бачити не хочу. А щодо запаху… Я ще й досі його відчуваю, мені від нього все всередині перевертається.

Вона стисла губи, сказала: «Мені прикро». А коли виходила з їдальні, її погляд впав на порожню пляшку від віскі на буфеті. Якусь мить повагалася, тоді поклала її на тацю.

— Ви це закінчили, сер? — спитала.

Звісно, що закінчив це. Пляшка була порожня. Хоча він зрозумів підтекст. Вона хотіла натякнути, що вигадав усе це з яблуневим димом, що надміру собі догодив. Клята зухвалість.

— Так, — сказав він, — можете принести замість неї іншу.

Це навчить її дбати про власні справи.

Кілька наступних днів він почувався дуже хворим. Нудило, паморочилась голова. Нарешті подзвонив лікареві, щоб той прийшов і оглянув його. Коли він розповів історію з яблуневими дровами, це прозвучало безглуздо і, схоже, не справило на лікаря особливого враження.

— Трохи застудили печінку, — сказав він, — промочили ноги і, можливо, додалася якась їжа. Не думаю, що деревний дим має до цього якийсь стосунок. Якщо ви схильні до печінкових розладів, мусите більше займатися фізичними вправами. Грайте в гольф. Не знаю, як би я сам підтримував форму без гольфу у вихідні.

Засміявся, пакуючи сумку.

— Пропишу вам деякі ліки, а тільки-но цей дощ припиниться, виходьте на свіже повітря. Вже досить тепло, ще б трохи сонця, і все піде в ріст. Ваш сад прокидається швидше за мій. Дерева от-от зацвітуть.

Перш ніж вийти з кімнати, він додав:

— Мусите пам’ятати, що кілька місяців тому ви пережили велике потрясіння. Щоб його здолати, потрібно багато часу. Досі відчуваєте втрату дружини. Для вас тепер найкраще багато виходити, бачитися з людьми. Бережіть себе.

Пацієнт одягся і зійшов униз. Звичайно, лікар мав добрі наміри, але його візит — даремна трата часу. «Досі відчуваєте втрату дружини». Як мало він зрозумів. Сердешна Мідж… Хай там як, він мав відвагу чесно зізнатися, що це зовсім не було втратою, що тепер, коли вона відійшла, він може вільно дихати, тішиться свободою і, як не рахувати розладу печінки, вже багато років не почувався так добре.

Упродовж кількох днів, які він провів у ліжку, поденниця здобула можливість зробити весняне прибирання вітальні. Цілковито зайва робота, але він припускав, що це частина спадщини, яку залишила Мідж. Кімната виглядала вимитою, прибраною, аж надто акуратною. Усе сміття, якого він наробив, вичищене, книги і папери рівно поскладані. Страшенно неприємно, з біса, мусити тримати когось для подібної роботи. Чи не краще б її звільнити і самому себе обслуговувати, як уже вдасться? Єдине, що його стримувало, — це обтяжливість куховарства і миття посуду. От було б ідеальне життя, якби він поселився на Сході чи десь на південних островах і взяв собі дружину-туземку. Не було б ніяких проблем. Безмовність, гарне обслуговування, абсолютна терплячість, відмінна кухня, немає жодної потреби розмовляти, а коли захочеш чогось більшого, то ось і вона, молода, тепла товаришка темних годин. Ніякої критики, тваринна відданість господареві та світле серце радісної дитини. Так, вони недурні, ті хлопці, що вирвалися з пут умовностей. Хай їм щастить.

Він підійшов до вікна і глянув на пологий травник. Дощ припинився, і якщо завтра буде гарно, можна вийти надвір, як радив йому лікар. І щодо дерев мав він рацію. Маленька яблунька біля східців уже обсипана цвітом, на одній із гілок сидів дрізд, і вона погойдувалася під його вагою.

Дощові краплі блищали, розкриті пуп’янки були ще стуленими і рожевими, але, коли завтра присвітить сонце, вони розкриються і забіліють на тлі небесної блакиті. Слід би йому знайти стару камеру, зарядити її плівкою і сфотографувати маленьке дерево. Інші дерева, схоже, розквітнуть упродовж тижня.