Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

Натомість стара зліва виглядала так само мертвою, як раніше; чи, можливо, так звані пуп’янки були такі бурі, що з цієї відстані їх не помітиш. Видно, зламана гілка означала її кінець. Туди їй і дорога.

Він одвернувся від вікна і почав розкладати речі, наново упорядковуючи кімнату на свій смак. Він любив гаяти час, висуваючи шухляди, витягуючи їх вміст і складаючи знову. В одній із бокових шухляд знайшов червоний олівець, що, видно, скотився за купу книг і знайшовся, коли їх перекладали. Він підстругав його, гарно вигостривши кінчик. В іншій шухляді знайшов нову плівку і виклав її, щоб уранці зарядити камеру. Ще в шухляді були папери і старі фотографії, звалені купою, серед них десятки натурних знімків. Один час Мідж опікувалась ними й збирала їх в альбоми, але під час війни чи то втратила до них інтерес, чи то була надто зайнята іншими речами.

Усе це сміття справді слід прибрати. Ото б воно гарно палало тієї ночі, певне, навіть яблуневі дрова згоріли б заодно. Нащо його зберігати? От, наприклад, жахливе фото Мідж, зняте багато років тому, судячи з його стилю, — невдовзі після їхнього одруження. Невже вона справді носила таку зачіску? Оту копицю волосся, надто велику і кошлату для її обличчя, вже й тоді задовгого і завузького. Низький виріз у формі літери «V», теліпання довгих сережок і надто широка усмішка, яка робила її рот ще більшим, ніж насправді. У лівому кутку вона написала: «Моєму дорогому Комарикові[13] від його Мідж, із любов’ю». Зовсім забув це своє давнє прізвисько. Покинув його багато років тому і неясно пригадував, що ніколи його не любив, соромився, вважав смішним і докоряв Мідж, коли вона називала так його прилюдно.

Розірвав фотографію навпіл і кинув її у вогонь. Дивився, як вона скручується і горить і як востаннє оживає усмішка. Мій дорогий Комарик. Раптом він згадав вечірню сукню на фотографії. Була зелена, їй цей колір ніколи не личив, надто її жовтив; купила вона ту сукню з якоїсь особливої нагоди, великої гостини з друзями, які святкували річницю весілля. Ідеєю гостини було запросити всіх приятелів і сусідів, що побралися більш-менш одночасно, — отак і вони з Мідж туди потрапили.

Було там багато шампанського, одна чи дві промови, багато веселощів, сміху та жартів — деякі жарти доволі ризиковані. Згадав, що коли вечір закінчився і вони сіли в машину, щоб їхати додому, господар сказав, сміючись: «Спробуй позалицятися у капелюшку[14], старий, кажуть, вони ніколи не підводять». Він відчував, як Мідж сидить поруч із ним, у тій зеленій вечірній сукні, сидить дуже прямо і нерухомо, з такою ж усмішкою, як на спаленій фотографії, не зовсім певна, що означають слова, які їхній трохи підпилий господар кидав у вечірнє повітря, але намагається виглядати передовою, прагне сподобатися, а понад усе — відчайдушно хоче бути звабливою.

Коли він відвів машину до гаража і повернувся в будинок, вона без жодної причини чекала його у вітальні. Зняла пальто, щоб показати вечірню сукню, на обличчі невпевнена усмішка.

Він позіхнув і всівся у крісло з книгою. Вона трохи почекала, потім повільно взяла своє пальто і пішла нагору. Невдовзі після цього вона, либонь, і сфотографувалася. «Моєму дорогому Комарику від його Мідж, із любов’ю». Підкинув до вогню чималу пригорщу сухого хмизу. Він тріщав, розколювався і спопелив фотографію. Цього вечора сирих дров не було…

Наступні дні видалися гарними і теплими. Світило сонце, співали птахи. Він піддався раптовому імпульсу і з’їздив до Лондона.

То був день прогулянок по Бонд-срит, спостережень за натовпом. День, щоб подзвонити кравцеві, постригтися, з’їсти в улюбленому барі дюжину устриць. Застуда минула. Попереду в нього були приємні години. Міг навіть зостатися на matinée[15].

День пройшов без пригод, мирний, безклопітний, саме такий, як він і планував для урізноманітнення своїх заміських буднів. Повернувся додому близько сьомої, вже заздалегідь тішачись думкою про віскі та вечерю. Так було тепло, що не потрібно вдягати пальта навіть тепер, коли сонце сідало. Повернувши на доріжку, махнув рукою фермерові, який саме проходив повз ворота.

— Який гарний день! — гукнув.

Той кивнув, усміхнувся.

— Хай би таких побільше! — відповів.

Приємний чоловік. Вони були щирими приятелями ще з тих воєнних днів, коли він водив трактора.

Відігнав машину, випив і, чекаючи на вечерю, прогулявся садом. Як багато змінилося за ці сонячні години. Розцвіло кілька жовтих нарцисів, білих теж, живопліт був свіжим і покрився бростю. Пуп’янки яблунь розпустилися, і всі вони були в цвіту. Підійшов до своєї маленької улюблениці й торкнувся квіток. Попестив рукою та легенько потрусив гілку. Міцна, добре тримається, ця не впаде. Поки аромат був ледь помітним, але один-два ще тепліших днів, можливо, легенький дощик-другий, — і він заструменить із розкритих пелюсток, м’яко наповнюючи повітря, не різкий, не сильний, лагідний запах. Запах, що його слід розшукати, — от як шукають бджоли. А коли знайдеш, він назавжди зостанеться з тобою, ніжний, заспокійливий, солодкий.

Він погладив деревце і пішов сходами вниз до будинку.

Назавтра зранку, саме коли він снідав, хтось постукав до їдальні. Поденниця сповістила, що Вілліс хотів би з ним порозмовляти. Він запросив Вілліса увійти. Садівник виглядав засмученим. Що ще трапилось?

— Мені шкода вас турбувати, сер, — сказав він, — але я сьогодні перемовився кількома словами з містером Джексоном. Він скаржився.

Джексон був фермер, власник сусіднього поля.

— На що скаржився?

— Каже, що я кинув дрова за паркан на його поле, а там паслося лошатко з кобилою, воно спіткнулося і зашкутильгало. Я ніколи в житті не кидав дров за паркан. Він був дуже розлючений, сер. Казав, що тепер лоша втратить на вартості й складно буде його продати.

— Сподіваюся, ви сказали йому, що це не так.

— Так, сер. Але річ у тім, що хтось кинув дрова за паркан. Він показав мені те місце. Якраз за гаражем. Я пішов з містером Джексоном і побачив їх. Підкинуті дрова, сер. Я подумав, що краще прийти до вас, перш ніж розпитувати на кухні, а то, ви ж знаєте, могли бути неприємності.

Він відчув, що садівник пильно до нього приглядається. Іншого виходу не було. Однаково, це сам Вілліс і завинив.

— Немає потреби розпитувати на кухні, Віллісе, — сказав. — Це я кинув дрова за паркан. Ви принесли їх у дім, хоч я вас про це не просив, а вони задимили всю кімнату і зіпсували вечір. Я зопалу кинув їх к бісу за паркан, і якщо лоша Джексона через них скалічилося,