Читати книгу - "Клавка"

порушила Неля — трохи видозміненою цитатою з Малишка:

Є кур’єрські і є товарні,

Їм числа не облічиш, — тьма,

Їдуть хлопці й дівчата гарні,

А такого, як ти, нема.

Сіробаба подивився на неї затуманеним поглядом, і раптом у його очах заграв хуліганський вогник.

Неля різко встала з-за столу.

— Ну, все, ми пішли! Ми готували вечерю, а вам прибирати! — і під руку з чоловіком, похитуючись, рушила рипучими сходами нагору, до спальні.

— Дивіться, четвертого не зробіть! — кинула їм навздогін Єлизавета Петрівна, а тоді до Клавки: — І ти йди в ліжко. Я тут сама впораюся. У тебе ж домашнє завдання: до кінця неділі прочитати «Живу воду» і зробити для Нелі літературознавчий аналіз.

Клавка не опиралася. Рідко коли випадала можливість залізти в ліжечко під теплу ковдру і під світлом настільної лампи читати донесхочу, знаючи, що завтра можна відсипатися хоч до самого обіду!

Вона захопила з собою дерев’яну різьблену вазочку з пахучою гілочкою сосни і поставила на стареньку тумбочку біля ліжка, присунула до себе лампу, загорнулася в холодну ковдру і, гріючи її своїм теплом, поринула з головою в читання…

Уночі вона прокинулася від того, що вовтузилася Єлизавета Петрівна, а тоді й сама відчула, що мусить відвідати дерев’яну кабінку на подвір’ї. Вони удвох спустилися з мансарди і завмерли на порозі будинку, де їх зустріли всіяне зірками небо, рипіння старої сосни й невідомість, що починалася за кілька метрів від порогу. Обережно, тримаючись за руки, освітлюючи ліхтариком стежку, вони пробралися до туалету, почекали одна на одну, а потім стрімголов кинулись до хати, неначе боячись, що їх засмокче темрява. Переводили подих уже нагорі, у своїх ліжках, гріючись під ковдрами. Схвильована зустріччю з природою, Клавка ніяк не могла заснути. Вона неспокійно крутилася, поки не вирішила вийти на маленький дерев’яний балкончик, що прилаштувався під «шпаківнею» мансарди. Довго вдивлялася в темряву, намагалася зрозуміти, чи видно звідси залізницю, і раптом…

…І раптом у темряві зблиснув жмут світла і водночас почувся гуркіт коліс, ритмічний і старанний. Вони — світло і звук — загрозливо насувалися, здавалося, прямісінько на хатину Сіробаб. Перед в’їздом на міст паровоз засвистів довгим попереджальним гудком, і це до смерті налякало Клавку: зараз її знесе разом із цим рипучим різьбленим балкончиком, знесе і відкине кудись у темну прірву лісів, ріки, лугів. Клавка зіщулилася, напружилася, згорбилася в очікуванні катастрофи, аж тут поїзд раптово повернув убік і вже зовсім мирно почахкав повз їхній будинок, пустивши ледь чутний хвіст димку, світячи поодинокими вузькими вікнами, а потім «попрощався» з Клавкою червоним вогником на хвості останнього вагона.

Незважаючи на те, що Клавка заснула пізно, та ще й уночі проґавила частину сну, вранці вона прокинулась рано і просто в ліжку продовжила читати. Вона поринула в текст, кинувши неуважний погляд на Єлизавету Петрівну, яка вийшла навшпиньки з кімнати, пропускаючи повз вуха галас і істеричні крики Костика, стукання ложок і виделок, звуки пересування меблів, хлюпання води у відрах…

Її гукнули на сніданок, і вона наспіх вдяглася, забігла в комірчину з рукомийником і вискочила у вітальню, де вони вчора вечеряли, але там нікого не було, а круглий стіл стояв на веранді, на ньому парував самовар із заварничком нагорі, лежав у скляній мисочці свіжий базарний білий сир з прожилками масла, манили до себе пахучий хліб на дощечці і сковорода з засмаженими базарними жовтими яйцями. За столом сиділи всі, на Костиковій шиї замість слинявчика зав’язали рушник: хлопчик якраз колупав ложкою манну кашу. Сонце сочилося крізь маленькі квадратики скелець решітчатої дерев’яної веранди, розграфлюючи на клітинки ірпінський сніданок. Усі обговорювали ранковий похід на базар і плани на день (треба було позбирати яблука і «щось із ними зробити»), а вона пила чай, не відриваючись від книжки.

Потім Клавка вирішила вискочити на хвилинку до дерев’яної кабінки на подвір’ї, стала на поріг… і закам’яніла.

Перед нею постав зовсім інший простір, до якого вона, міська дівчинка, не звикла, він зачарував її своєю незрозумілістю… Здавалось би, дача повинна мати садочок, город, квітник. А будиночок Сіробаб стояв серед великих віковічних сосон, між якими господарська рука Павла Миновича повтикала яблуньки. Фруктові деревця не мали змоги розвиватися на клаптикові лісу як слід — через брак сонця і життєвого простору, але якось прилаштовувалися, химерно вигинали гілки, тягли їх уздовж сонячних тунелів. Яблуньки були чудернацькими на вигляд, проте зовсім не жалюгідними, а навпаки: густо обсипані яблучками, вони немов свідчили про те, що не мають нічого проти сусідства спокійних, навіть трохи зверхніх сосон.

Яблука падали прямо на глицю, якою було встелено землю, і від того вони не бились, а сумирно й терпляче чекали, коли приїдуть господарі і зберуть їх до кошика…

…А потім Клавка знову читала й час від часу виходила на балкончик, щоб зустріти новий зелений потяг, який спершу радісно мчав їй в обійми, а потім, в останній момент, змінював свої наміри і повертав праворуч, демонструючи своє тіло гусені з багатьма ніжками-колесами.

…А потім вони обідали. І це була курочка. Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…

…А потім вона випадково заснула, і не зустріла ще кількох поїздів, чиї вітання чула крізь сон, і прокинулася лише на вечерю. Неля Мусіївна і Єлизавета Петрівна зварганили пиріг з капустою, щоправда, в дачних умовах він нерівномірно спікся, але від цього був не менш смачним. Після вечері всі, крім Клавки, сиділи навколо багаття і під розстроєну гітару співали пісень.

Неділя минула якось дуже швидко, бо після обіду — а це був борщ на бульйоні, що лишився від учора, і з капустою, що лишилася від пирога, — стали збиратися назад додому.

Клавка відчула жаль, що мусить розлучитися з цим шматочком чужого простору, який на кілька днів прийняв її у свої обійми.

Повантажившись, вирішили завезти речі Єлизавети Петрівни в Будинок творчості, куди вона приїде після Пленуму, і лиш потім повернули на Київ.

— Ну, що ж, — сказала Неля, коли вони нарешті виїхали на асфальтовану дорогу до міста. — Тепер, Клавко, прийшла твоя година. Давай, звітуйся про прочитане. Ложки-виделки не мила, яблука не збирала, по дрова не ходила, — маєш відробити…

Клавка начебто була й готова до розмови, але раптом зам’ялася:

— Не знаю, з чого почати.

— Ну, почни з того, сподобався тобі роман чи ні.

— Мабуть, більше сподобався, ніж ні…

— О, відразу видно, що ти виросла на