Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

наостанок. Про банан. І думаю: хоч би Іне не помітила мої почервонілі очі.

— Можливо, — кажу коротко.

І ми повертаємося до наших справ. Про тата й усе решта я подумаю згодом. Багато думатиму. Але спершу мушу допомогти Іне, моїй найдорожчій подружці.

Вона добре попрацювала, доки мене не було, це відразу видно. На червоній картатій скатертині стоять мисочки з м’ясними кульками й кубиками сиру й іще багато з чим, чому я навіть назви не знаю. На серветках, покладених на тарілочках — червоні серденька з написом «Love».

Іне всміхається, начеб трохи засоромлено.

— Залишилось хіба запалити свічки, — каже вона.

Я раптом завважую в поведінці Іне щось дивне. Щось зовсім їй не властиве. Вона нервує, по-справжньому. Попри те, що я й сам напружений до краю після всіх перипетій останньої години, намагаюся усе ж її заспокоїти. Як умію…

— Усе буде просто чудово! Я певний, що вони знову закохаються!

— Думаєш?

— Навіть не сумніваюсь!

Я виймаю з пакета троянду.

— Ми покладемо її на фортепіано. Це ж теж буде трохи по-французькому, правда?

Іне дивиться на мене й усміхається. Я знову заливаюся гарячим рум’янцем.

— Приготуєш усе у ванній? — питає Іне згодом. — А я трохи повправляюся.

Звісно, я все приготую. Я ж бачив по телевізору, як це робиться. Це так приємно, та ще й під музику. Ванна в Іне набагато гарніша, ніж у нас з татом.

Спершу я набираю воду. Дуже гарячу, щоб не вистигла, доки батьки Іне наберуться стільки романтики, щоб купатися у ванні. Потім обриваю пелюстки дев’яти червоних троянд. Вісім — у воду, останньою посипаю романтичну стежку від дверей.

Я затримуюся на хвилинку, оцінюю свою роботу. Хоч я й не експерт з ванн, але, як на мене, дуже стильно. Одну справу таки зумів сьогодні залагодити правильно. Хоч щось!

Дуже гаряче у цій ванній. Аж до запаморочення. Обігрів увімкнений на повну потужність, хоча надворі скоро літо.

Я знімаю футболку. Щоправда, оголений торс прикрашає чоловіка, якщо тому є що демонструвати. На щастя, тут мене ніхто не бачить.

На упаковці з ароматичними свічками написано, що вони горять упродовж п’яти годин. Добра новина. Навіть якщо я запалю їх зараз, вони все ще горітимуть і пахтітимуть жувальною гумкою та літом, коли батьки Іне увійдуть до цього романтичного куточка.

Але моє планування трохи невдале. Краще було б поставити свічки на підвіконня над ванною. Палаючі свічки безпечніші, коли стоять десь високо. От лишень проблема в тому, що я не досягаю до підвіконня. Щоб досягти, треба залізти у ванну. Якщо ж залізу у ванну, то замочу ноги вище колін.

Ні… Треба зняти штани. І цієї миті я згадую ще одну фразу, яку міг би викрикнути у мікрофон на Малій сцені. «Чому ти ніколи не переш мою спідню білизну?» — міг би я крикнути. Бо мені вже добряче набридли плавки з морськими зірками.

Я швидко стягую штани. Якусь мить вагаюся, чи не замкнути двері, але чую, що Іне далі грає на фортепіано у вітальні. Запалити свічки — це ж недовго!

Скоренько запалюю дві свічки на підвіконні, посередині ставлю келихи на вино. Дуже гарно! Батьки Іне мають бути задоволені. Навіть її вічно невдоволений тато…

Та саме тієї миті, коли я з запаленим сірником, у надто тісних плавках стою у ванні, за дверима чуються кроки. Важкі, квапливі й дуже цілеспрямовані кроки.

А далі не дуже усвідомлюю, що трапилося. Вочевидь, послизнувся. Від переляку. Пригадую лише, як сів на задок. У ванну. По шию у воду з трояндовими пелюстками.

То повернувся тато Іне. Надто рано. Він не відразу мене побачив. Бо спершу витріщився на підлогу — на трояндові пелюстки. Потім — на дзеркало біля умивальника, де лежала моя футболка. А тоді — на столик з пляшкою сидру.

Неймовірно, скільки всього тато Іне міг встигнути напридумувати за такий короткий проміжок часу. Я, наприклад, встиг згадати нашу зустріч у супермаркеті. Що він, скажімо, міг собі подумати про те, що мені подобається досліджувати те й се. І про кондоми. І про його КАТЕГОРИЧНУ заборону ночувати Іне вдома в Уле. Навіть уявити боюся, що він думатиме, коли побачить мене у ванні з пелюстками троянд…

Доки я все це прокручую в голові, тато Іне помічає мене. Спершу боковим зором, як невиразні лаштунки. Потім — як міраж чи щось таке.

І раптом мовби отямлюється, оживає і рикає громовим голосом: «ЯКОГО БІСА!». Я стартую з ванни, наче ракета.

Спробую не забути цього, коли стану дорослим: трояндові пелюстки — дуже дієвий засіб! Цікаво, що було б, якби тато Іне схопив мене цієї миті? А що він послизнувся на пелюстках, я отримую фору. Встигаю замкнутися у туалеті, який має окрему кабінку у їхній ванній. І подаю сигнал біди, чи як воно називається…

— Що, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ти тут витворяєш? — репетує тато Іне за дверима.

У нього дуже грізний голос. І не менш грізні кулачиська. Ще би, стільки років мити свої авта! Коли він гупає ними в двері, здається, що їх не два, а вісім. Кулаків тобто.

Я затуляю вуха. Тато Іне так горланить, що я й слова вставити не можу. Та навіть якби міг вставити, навряд чи він мені повірив би. Надто незаперечні докази моєї провини. Та і я надто слабкий.

За якийсь час стає підозріло тихо. Я забираю долоні від вух.

Може, він сподівається мене обдурити? Може, зачаївся за дверима зі своїми кулаками й сподівається, що я вийду, бо подумаю, що шлях уже вільний? Та я не такий дурний! Хочте вірте, а хочте — ні!

Я роззираюся навколо. У туалеті є вікно. Точно знаю, що воно виходить на веранду.

Ось таке називають парадоксом. Усе життя я мріяв бути високим. Високим, сильним і широким у плечах. Однак цієї миті, коли йдеться про життя і смерть, мені раптом дуже хочеться стати ще меншим. Тоненькою скіпочкою… Бо туалетне віконце в помешканні Іне дуже маленьке.

З-за дверей знову долинають звуки. Але зовсім інакші. Не гупання кулаків, а шкряботіння чогось маленького й металевого, що обертається у замковій щілині. Це тато Іне намагається відчинити двері.

— Ну, постривай! — бурмоче він, і я чую, як він це каже крізь зціплені зуби.

А я думаю, що, можливо, віконце в туалеті не таке вже й маленьке. Якщо зумію протиснутися в нього ногами вперед, то зісковзну на веранду, звідти зістрибну на землю і накиваю п’ятами.

Надворі погожа днина. Я відчиняю