Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

йому. Не втримавшись, Тадеуш торкнувся долонею ніжної шкіри над підв’язками панчіх Анни. Доторк до гладенької шкіри і те, як Анна на мить завмерла, вражена безцеремонністю, примусили його хотіти більшого. Проте вона раптом якось нервово смикнулася, глибше вдихнула повітря і з силою відштовхнула його від себе.

– Пане! Я…

Вона розпачливо глянула на Тадеуша, перевела подих і густо почервоніла. Сама розуміла, що пізно гніватися, коли дозволила собі та йому потрапити у таку неоднозначну ситуацію. Відразу треба було звільнитися з обіймів Тадеуша, а не чекати, доки він почне розпускати руки. Тепер сердитися могла хіба на себе, бо в момент доторку чоловічих рук гостро відчула щось подібне до жалю за тим, що все це для неї тепер недосяжне, що насправді скучила за тілесними радощами, що їй їх бракує. А ще вогнем обпекло розуміння того, що їй таки подобається те, як цей чоловік її торкається. Напевно, якби проігнорував її жіночу привабливість чи виявив поштивість у такій пікантній ситуації, то була б розчарована. Божевілля якесь. Вважала, що ніколи не відчує ні з ким чогось подібного. Тіло, яке знало лише одного чоловіка, раптом перестало коритися розуму та переконанням.

– Я не повинен був… – Тадеуш забрав долоню з ноги Анни, й усміхнувся. – Перепрошую.

Анна ще дужче почервоніла і спробувала опустити оберемок нижніх спідниць, проте зробити це заважав невдало вивернутий кринолін, який ще й затиснуло дверцятами карети.

– Я теж якось так… незграбно… – Вона відвела погляд. Ховаючи ніяковість, відвернулася від Тадеуша і щосили шарпнула спідниці та кринолін до себе. Тканина тріснула, кринолін вивільнився і так химерно розклався довкола неї, що майже затулив від Анни світ.

– Якась напасть на мою голову, а не сукня. Ця нова мода…

– Доволі пікантна, – Тадеуш теж спробував допомогти Анні і спільними зусиллями вони таки трохи прим’яли сукню донизу.

– Перепрошую пана… У цій сукні незручно рухатися… Напевно, я послизнулася.

– Напевно, – Тадеуш усміхнувся і в його погляді застрибали бісики. – Я сам зніму вас звідси, бо ще раз послизнетеся – і я зовсім голову втрачу. Хто нас обох порятує? Ваша сукня така непередбачувана.

Анна кинула на Тадеуша швидкий погляд, вловила смішинки в його очах і їй самій стало смішно. Насилу стрималася, щоб не розсміятися.

– Геть непередбачувана, але ж про це зовсім не обов’язково знати всім.

– З тим погоджуся… І навіть небажано!

Тадеуш нахилився, торкнувся руки Анни поштивим поцілунком і вона усміхнулася. Атмосфера незручності раптом зникла, і їй стало дуже затишно поряд із цим чоловіком.

– Ні, справді… Все це смішно, але що мені тепер робити? Ми тут поміж маєтками моїх сусідів. Ще й пан без екіпажу, а верхи. Треба нам якось вибиратися звідси і карету витягувати.

Тадеуш усміхнувся.

– І добре, що поміж маєтками сусідів. Нащо мені тут конкуренти на увагу і вдячність пані.

Розсміявшись, Анна обережно торкнулася плеча Тадеуша. Була вдячна, що він звів усю пригоду до банального компліменту та жарту. Якби раптом почав довго і серйозно вибачатися, то згоріла б від сорому.

– Добре! Ловлю пана на слові. Знімайте звідси мене самі й витягуйте з карети дітей. У рові болота вище кісточок, а пан все одно заляпав чоботи, – вона обережно пересунула ноги на один бік, поклала другу руку на плечі Тадеушу і знов усміхнулася. – Обіцяю, що міцно триматимуся за пана і не впаду.

– Ну, впасти я вам і сам не дозволю.

Тадеуш підхопив її однією рукою під коліна, а другою обійняв за талію, і Анна мимоволі затамувала подих, бо те, як він підійняв її на руки та міцно притиснув до себе, збурило у ній давно забуті емоції.

– Пане, отам є клапоть сухого ґрунту. – Намагаючись приховати свій стан, Анна ввічливо усміхнулася Тадеушу. – Поставте мене туди. Я тут зачекаю, доки ви дітей теж перенесете до мене.

Вона з тривогою озирнулася з-за плеча Тадеуша на карету з дітьми. На щастя, екіпаж стояв під кутом, і зсередини бачити те, що відбувається зовні, діти не могли.

Анна знову повернула голову до Тадеуша і легенько відхилилася від нього. Не приведи Господи, він зараз почує, як шалено калатає її серце, і вирішить, що їй зовсім не байдуже, що зараз діється.

– Пані така легенька, що можна й на руках носити, – пошепки проговорив Тадеуш і сильніше пригорнув Анну до себе. – Аби бажання навзаєм було.

– Навзаєм? – Анна на мить затамувала подих і подивилася Тадеушу в очі. – Ні, краще все ж таки опустіть мене на землю. Не треба бажання навзаєм. Так безпечніше.

– Як скажете, пані. Але зачекайте ще трохи. Донесу вас туди, де сухо. Інакше черевички забрудните.

Вона кинула на нього швидкий погляд.

– Нехай ліпше черевички, аби не репутацію. Тадеуш глянув на Анну уважніше.

– Теж правильно.

Вона заховала погляд. Здається, вони зрозуміли одне одного з півслова.

– Але я таки перенесу пані на сухе. Від того репутація не постраждає, – Тадеуш ступив ще декілька кроків убік і поставив Анну на землю. – Зараз біля карети покладу кілька колод. Так легше буде вашим паннам і синові вибратися. Постійте тут. Зараз повернуся.

– Добре, я… – раптом Анна подалася вперед і обережно притримала Тадеуша за рукав сюртука.

– Прошу пана… А можна я дещо вас запитаю? Тадеуш озирнувся.

– Що пані хотіли б почути?

Анна кинула на нього швидкий погляд з-під вій.

– Нічого особливого. Просто цікаво, чому пан поїхав за моєю каретою? Випадково?

Тадеуш витримав паузу, тоді глянув на Анну доволі виразно і стишив голос.

– Ні, не випадково, а саме тому, що впізнав вас.

Анна перевела подих, проте не наважилася дивитися співрозмовнику в очі. Таке зізнання неможливо проігнорувати, але дуже ризиковано обговорювати. Декілька секунд вона вагалася, проте жіноча цікавість таки взяла гору над обережністю. Анна підвела голову і глянула Тадеушу в очі.

– А чому пан не підійшов до мене раніше? Ще біля кляштору. Чому їхав за мною потай? Чому не заговорив?

Тадеуш ввічливо усміхнувся.

– Ви не виглядали на людину, яка шукає товариства. Мені навіть здалося, що пані уникає людей.

Анна знову заховала погляд і відпустила рукав сюртука Тадеуша.

– Може, й уникаю, – вона глянула кудись поверх голови співрозмовника і декілька секунд помовчала. – І саме тому пан вирішив поїхати за мною потай? Дивна поведінка.

Тадеуш знизав плечима і подивився на Анну так, ніби й сам дивувався з власної нерозважливості.

– А що мені залишалося робити? У Сокалі я затримаюся на декілька тижнів. Маю тут справи, то зупинився в заїжджому дворі. До монастиря поїхав верхи. Для мене це швидше і зручніше, аніж бричкою.