Читати книгу - "Бурштин"

164
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 78
Перейти на сторінку:
на ясну голову.

Сашко взяв сокиру й вирушив до лісу – шукати стрункі сосонки на крокви. Цілий день кипіла робота, він рубав, корував, тесав, збивав. Галя не відставала від нього, ніби двожильна, хоч і виглядала змарнілою, змученою. Сашко, пожалівши, відіслав її, сказавши, щоб ішла й приготувала щось попоїсти, а вона за півгодини впоралася й знову працювала нарівні з ним.

До вечора якось залатали діри в покрівлі. Впали, як снопи, й поснули. А вночі Сашко відчув крізь сон тепле тіло дівчини, таке звабливе й принадне. Пригорнув, попестив, укрив поцілунками. Ось вона, його Галинка, солодка спокуса. Взяв її, як мед із вкритої забрусом вощини. Яка чарівність, яка насолода, він уже ніколи не зможе розлучитися із цією дівчиною! Навіть тут, у лісі вікуватиме, аби з нею, своєю феєю… Аж раптом його рука торкнулася глибоких шрамів між звабливих грудей – і Сашка ніби облило крижаною водою. Виходить, тоді, у хатині, було не марево, тут дійсно замішана якась чортівня?

Бажання вмить кудись поділося.

– Щось не так? – миттю відчула його збентеженість Галя.

– Та ні, просто втомився. День важкий.

– Спи, любий! – Дівчина попестила його волосся. Її теплі розпашілі губи торкнулися Сашкової шиї.– Вранці все надолужимо.

Вона потягнулася, як лісова лань, повернулася на бік і, тримаючи його в обіймах, майже миттєво заснула.

Сашка ж сон взагалі покинув. Він лежав, як на голках, тамуючи подих. Чекав, коли дівчина повернеться й розімкне обійми. Коли ж дочекався, тихо підвівся й почав збиратися. Надворі ледь сіріло. Втікати, втікати із цього зачарованого місця! Певне ж, чортівня, та й кохання це якесь дивне – налетіло вихором, закрутило голову, підхопило й несе, а куди, чи не до прірви? Чи не чари в цьому винні?

Тепер він уже не був таким затятим матеріалістом. В очах стояла та потвора, що рвала тіло любої дівчини. Досить, пора повертатися в реальний світ! Там Сашко знає, що до чого, як заробити на шматок хліба. Овва, мало про «шматок» не забувся! Пішов у комірку, відшукав навпомацки торбину із тим бурштином, що намили з приятелями на болоті. Звичайно, то не той самородок-велетень, що його він власноруч кинув у багно. Але біс із ним, поки й цього вистачить!

Підхопив наплічник й беззвучно вийшов із хати. За хвилину вже був у лісі, темному й похмурому. Куди рушити, не знав, та байдуже – аби подалі від лихого місця.

Розділ 11

Амулет

Йти лісом без дороги, та ще й о такій порі,– не надто приємна річ. Мало того, що Сашко постійно на щось наштовхувався, спотикався, так ще й час від часу здригався від голосів лісових істот або гукання пугача.

Той птах з якоїсь невідомої причини переслідував його, наче був приставлений шпигувати за кожним кроком хлопця. Сашко вже вкотре помічав, як пугач, зблискуючи зеленими очима, перелітає з дерева на дерево в міру того, як він сам просувається вперед. Та й унизу за кожним стовбуром ніби чатувала потворна тінь. Коли ж Сашко наближався, тіні зникали в сутінках, видаючи ледь чутний шурхіт.

Це все засмикані нерви – заспокоював себе хлопець. Далися взнаки події останніх днів. Йому й досі все навкруги здавалося якимсь нереальним. Межа між дійсністю й уявним світом остаточно розмилася.

«Цього не мало зі мною бути, бо насправді бути цього не могло»,– бурмотів він собі під ніс, як завчену скоромовку. Йшов, спотикався й падав, укотре здригаючись від голосів нічного лісу. Відколи він став таким лякливим? Образ потвори, що схилялася над непритомною Галею, постійно стояв перед ним. Сашка не полишало огидне відчуття, ніби його мозок плавиться чи хтось ретельно перемелює, шинкує ту сіру речовину в голові. Хоч би не втратити глузду! Зненацька його розум схоплювався: а що, як нічого взагалі не було? Ні діда-перевертня, ні Галі, ні неймовірної знахідки на березі зачарованого озера. Маячня, витвір хворобливої фантазії. Кажуть же – є якась хвороба, нервовий розлад, пов’язаний із роздвоєнням.

Обмацав наплічник – бурштинові камінці на місці, цілком реальні. Ні, хлопче, схоже, ти таки занадто надивився дивних речей, тому треба тобі якнайшвидше дістатися до людей. То вже згодом можна буде розібратися зі спогадами, деталізувати, спробувати піддати їх аналізу. Погано, що про все це навіть розповісти кому-небудь зась – миттю до дурки запроторять. Або не повірять жодному слову, тільки тихцем крутитимуть пальцем біля скроні…

Хай там як, але він усе ж таки прихопив чимало бурштину. І якщо вдало його продасть, зможе забратися звідси, купити житло в Рівному або дійсно податися кудись до теплого моря. Допік вже цей ліс разом із постійним страхом бути заскоченим «на гарячому»: як не поліцією, то Додіковими «бичками» або лісовим хижаком. А тепер ще й болотні духи-перевертні додалися!

«Досить, вистачить з мене!» – вигукнув Сашко несподівано, й сам злякався звуку власного голосу.

Сутінки поволі відпускали ліс. Темрява ще липла до стовбурів, до вивернутого коріння буреломин, до вологих низів, але ранок уже вступав у свої права. Сашко не знав, чи зійшло сонце, не міг зорієнтуватися, де воно,– надто густий ліс заважав навіть розгледіти, звідки наступає той ранок, але тепер він почувався спокійніше, та й шлях стало видно. Знайшов протоптану стежину. Придивився – на вологому ґрунті чіткі відбитки копит. Визначив – лосиха із дитинчам. До води рушила або ж озимину шукає, то улюблена лосина лакомина цієї пори. Пішов за тим слідом, спрацювала скоріше мисливська звичка, ніж розум.

Але не пройшов і сотню метрів, як попереду майнула тінь. Миттю припав до стовбура. Напевне, вовк почув запах лосиного теляти. Тінь ворухнулась – і раптом стрибнула на дерево. Рись! У Сашка трохи відлягло, з риссю він упорається. А що, як це та сама його нічна знайома?.. Легкий дрож пройшов спиною при спомині про почівлю на березі. Нагнувся, намацав за халявою ніж, прислухався – знову тихо. Примарилося? Почекав хвилин десять, уже й остаточно розвидніло, тоді рушив, стискаючи руків’я мисливського ножа.

Але що це? Попереду знову ніби тінь – але вже не звір, людина. Точно, людина! Швидким кроком іде назустріч, за спиною наплічник. Став за стовбур, придивився. Тендітна фігура, волосся зібране в тугий хвіст, бейсболка, козирок затуляє обличчя. Надто знайомий силует… Та це ж її наплічник!.. Галя? Звідки вона тут, як змогла його відшукати серед лісу, коли й слідів не видно?

Завмер. Примара, точно примара, бо постать трохи поколихується в серпанку. Хотів був утекти, та від

1 ... 38 39 40 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурштин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бурштин"