Читати книгу - "Бурштин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Галю!
Стрепенулася, побігла, полетіла до нього. Впала на груди. Тоді витерла сльози й відштовхнула.
– Чому не попрощався? – кинула із докором.
– Я… Я хотів…– зам’явся, зашарівся, як хлопчисько.
– Ось, візьми. Ти забув! – простягла йому наплічник.– Діду казали, що це нас згубить, але я не вірю.
– Що це? – спитав Сашко.
– Той бурштин, що ти знайшов біля Вовчого Ока. Якщо вже йдеш, то й все своє забери!
– Галинко, я сам нічого не розумію… Чесно скажу – я злякався. Ота чортівня…– Сашко мало й сам не розплакався. Узяв дівчину за плечі, щоб пригорнути, але вона відштовхнула його.
– Думаєш, не можу без тебе, тому й побігла шукати? Ні, я знала, що рано чи пізно те станеться. Не заслужила я своє щастя! – Галя відвернулася, ковтаючи сльози.– Жадала лише попрощатися…
– Галинко! – Хлопець обережно поцілував мокру від сліз щоку. Дівчина знову відсахнулася.
– Не треба, Сашко! Я лише хочу, щоб ти знав геть усе. Я вже не та. Дід передав мені свою силу, і тепер, хочеш не хочеш, а доведеться носити її в собі. А я ж навіть не знаю, як із цим упоратися, бо хтось сильніший, дужчий відтепер живе в мені!
– Облиш, он яка ти красива й приваблива, зовсім не схожа на стару відьму,– посміхнувся він, поправляючи змокле від сліз пасмо її волосся. Скоса зирнув у виріз футболки – шрамів нема. Жодного сліду. Здивувався, але виду не подав.
– Сашко, я справді не знаю, що з цим робити! Мені так страшно!..
– А що це за сила? Чи ти можеш робити щось надреальне? – сторожко запитав хлопець.
– Та хоч би ось це!
Галя відступила на кілька кроків, зупинилася навпроти Сашка й зненацька змахнула руками, ніби птах, що намагається злетіти. Хлопець уже хотів кинути якийсь дотеп, аж раптом на верхів’я сосон налетів вітер, навкруги враз потемніло, десь у висоті гримнуло й зовсім поряд уперіщила в землю блискавка.
Потім сипонув дощ, а слідом знявся такий буревій, що Сашко вже не бачив дівчини. Затріщали сухі гілки, посипалися на землю. Хлопець закрив руками голову й притиснувся до стовбура, але сосну так хитало, наче зараз вирве з коренем.
За півхвилини все вщухло. Коли Сашко знову вибрався на стежку, Галя стояла перед ним, а на її обличчі був написаний глибокий розпач.
– Тепер віриш?
– А як же ж…– Сашко ошелешено струшував з себе суху глицю й галуззя.
– І навіщо це мені?
– Ну, город поливатимеш у спеку,– через силу спробував він пожартувати.
– Я серйозно. Тому й кажу, що тепер я не така, як усі, й ти завше мене боятимешся. Тому краще йди! Не хочу занапастити твоє життя.
Вона рвучко повернулася, щоб зникнути в досвітньому лісі. Сашкові раптом стало нестерпно жаль її, таку могутню в своїй непізнанній силі й разом таку тендітну, вразливу й самотню в цьому похмурому лісі.
– Чекай, мала! Давай спробуємо разом це здолати. Ходімо зі мною! Може, серед людей усе це потроху зійде нанівець. Що, як це ліс на тебе так діє? Поїдемо далеко звідси, будемо жити як звичайні люди, головне – аби ніякого лісу.
Дівчина зупинилась і повернула до нього обличчя, на якому грала якась незнайома Сашкові посмішка.
– Ти мене кличеш, бо боїшся, що я тут пропаду? Ні, Сашо, ти ж бачив, що я можу дати собі раду. Ти навіть уявити не можеш, на що я здатна. Знаєш, чому я тебе відшукала в темряві серед лісу? Бо птахи та звірі – відтепер мої очі. Досить мені клацнути пальцями, і вони кого завгодно пошматують на клоччя. Хоч би й тебе!
Зараз до нього зверталася ніби зовсім інша людина, а не його Галя. Сашко зблід. Лише тихо вимовив:
– Галинко, я бачив неймовірні речі, тому злякався й побіг. Але тепер розумію, що все одно б повернувся, бо люблю тебе…
Злий відблиск в очах дівчини зник, натомість повернулися сльози. Вона кинулася до нього в обійми.
– Сашко, забери мене звідси! Я боюся, дуже боюся! Воно живе в мені й крок за кроком підкорює мою свідомість!
Він пестив її, відчував аромат її волосся, цілував солоне й мокре від сліз обличчя.
– Ким би не було те воно, ми його здолаємо! Або ж перемудруємо.– Сашко підморгнув, зазирнувши у великі й сині, як лісові озера, очі. Галя усміхнулася у відповідь, ще дужче притискаючись до його грудей.
– Ти більше ніколи мене не покинеш?
– Присягаюсь!
– Неправда, але зараз мені хочеться в це вірити.– Вона поцілувала Сашка в губи, а тоді поправила волосся, запхнула впертий хвіст під бейсболку, споважніла.– Ти вже знаєш, що дід мій був перевертнем, але вмів контролювати ту злу силу. Мене він цього не навчив, часу не вистачило. Тільки й спромігся розітнути мені груди і впустити туди духа, аби врятувати від Мари. Я вже бачила її темні подрані шати, магнетичні очі. Вона затягувала мене до себе, наче у вир. Дід змагався з нею, як міг, та його сили виявилося замало, і лише пожертвувавши власним життям, він врятував мене. Та хтозна, чи дійсно врятував. І от тепер я не знаю, що з цим робити…
– Ти сильна, ти навчишся це контролювати,– вимовив Сашко, тримаючи в обіймах кохану. Хоча й самому було не по собі.
– Коли сонце, день – так! А вночі те, що живе в мені, бере гору.
– Я вмикатиму світло, тоді й та, друга, буде добрішою.
Галя усміхнулась і ще тісніше пригорнулася до Сашка.
– Добре, що ти жартуєш. Мені затишно з тобою. Але хочу попросити тебе про одну річ…– Галя відтягла виріз футболки й дістала звідти чорну шкіряну торбинку, що висіла на її шиї, наче оберіг. Сашко впізнав її – та сама, що він бачив у дідових руках, коли той перевтілювався на потвору.– Візьми цей мішечок і завжди носи на шиї. Дід устиг сказати мені перед тим, як у нього влучила блискавка, що лише той порошок, що всередині мішечка, зможе вигнати духа лісу з мого тіла. Коли я вже не зможу контролювати себе – просто сипни мені його в очі.
– І воно дасть тобі спокій? Тоді, може, просто з’їсти чи випити щіпку? І хай собі летить куди завгодно!
– Якщо дух лісу покине
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурштин», після закриття браузера.