Читати книгу - "Позивний Бандерас"

чого завгодно. Я поклав водія пикою в землю і зв’язав руки. Тим часом Бандерас зв’язав руки сивого, підтягнув його до водія. Обидва сиділи біля поваленого дерева. Бандерас дуже поспішав, наче мав іще купу справ. Як завжди, командир нічого мені не пояснював.

– Бандерасе, ти повинен розуміти, що я можу багато чого зробити для тебе,– несподівано заговорив сивий.– Чого ти хочеш?

– Щоб ти стулив пельку,– гримнув на нього командир. Потім дістав із кишені якусь ганчірку та всунув її сивому до рота.

– Цей полонений – важливий птах із позивним «Манекен»,– швидко ввів мене в курс справи командир.– Слухай наказ. Якщо я за годину не повернуся з Ходоком, ти мусиш доправити Манекена до Києва, живого.

Бандерас пильно глянув на мене, ніби запитуючи, чи впораюся.

– Плюс, командире! – радо відповів я.

Бандерас кивнув у відповідь, побіг у ліс і зник серед дерев. Залишившись із «важливим птахом» та водієм, я вмостився біля дерева навпроти і став уважно їх розглядати. Чим важливий цей сивий дядько, схожий більше на якогось директора рекламної агенції, ніж на військового? І позивний у нього дивний – «Манекен». Може, тому, що любить модно вдягатися? Приїдемо до Києва, тоді й дізнаюся. Бо у Бандераса нічого ніколи не дізнаєшся. Мої думки урвав кашель Манекена, який раптом почав задихатися, вирячив очі, і почервонів від напруги.

– Що це з ним? – запитав я водія.

– Так у нього це… астма,– відповів той.– Кляп треба витягнути.

«Яка ще астма? Дурять?» – подумав я. Але Манекену ставало дедалі гірше. Він почав синіти та битися у конвульсіях. Я вирішив, що мертвий він буде не такий важливий. Тому обережно наблизився до Манекена й витягнув у нього з рота кляп. Манекен жадібно хапав повітря, але кашляти не припиняв.

– Ліки… кхе-кхе… у внутрішній кишені,– хрипів він.

Мореман схилився над Манекеном, шукаючи ліки. Раптом Манекен головою прицільно вдарив Моремана у перенісся. Мореман заточився й упав на спину. Манекен скочив на ноги і з усієї сили зацідив Мореманові ногою у скроню, а тоді наступив на горло й натиснув. Знепритомнівши Мореман захрипів, а потім затих.

Манекен присів біля Моремана та витягнув його ножа. Він швидко звільнив себе та водія.

– Здорово ви його товаришу полковник,– захоплено мовив водій.– Як молодого.

– Він і є молодий,– Манекен глянув на годинника.– Нас тут уже півгодини як не повинно бути! Забираймося, і хутчій!

Манекен і водій швидко застрибнули в позашляховик і розвернувшись помчали в бік села.

Мореман лежав горілиць із розплющеними очима, які дивилися просто в синє небо, схоже на море, яке він так любив. Туди, у небо, уже відлетіла його душа.

Жага вбивати

Ходок завіз Женю на високий пагорб. Тут на узліссі колись містилася профспілкова база відпочинку. Нині занедбана й нікому не потрібна. Тепер же на базі було людно, неначе в колишній час. Бойовики, знімальна група та репортери у шоломах із написом «PRESS», що спокійно палили та спостерігали, як Борода виводить зв’язану Женю із «Шапіто». Примха долі. Нещодавно і вона була ведучою на телебаченні та висвітлювала події із зони АТО, сидячи в Києві. А тепер от стала справжньою заручницею. Дивно, що репортери не звертали на неї жодної уваги, подумала Женя. Їх чомусь більше цікавив гарний вид на село з териконами, що відкривався з пагорба, ніж заручниця зі зв’язаними руками. «Навіщо вони тут? Можливо, знімали, як українці обстріляли село? Але чому досі не поїхали? Чого чекають?» – запитувала себе Женя. Чому Ходок не вбив її разом із Валіком та десантником? Відповідь напрошувалася тільки одна – вона сподобалася диверсантові. Женя згадала, як він хтиво дивився на неї у таборі. Ще тоді їй це здалося дивним. А потім Ходок зиркав на них із Антоном біля вогнища, коли всі відзначали його день народження. Щойно тепер Женя здогадалася, що і листи, і день народження були ширмою, щоб відвести від себе підозру. Але як переконливо диверсант зіграв свою роль! Він навіть українською так розмовляв, ніби це була його рідна мова. Хитрий гад! Скільки ж крові на його руках? – замислилася Женя.

Ходок помітив, що дівчина дивиться на нього, і посміхнувся бридкою посмішкою. Він розмовляв по-чеченськи з охоронцем, який вказав йому рукою на ближчий дерев’яний будиночок. Ходок подякував, схопив Женю за руку і потягнув туди. Женю аж трусило з жаху від думки, що диверсант намірився з нею робити. Але зовні дівчина була спокійна. Мов стиснута пружина, чекала бодай на маленький шанс, аби «віддячити» Ходоку за гостинність і вдарити чимось важким по голові.

Але Ходок не дав Жені такого шансу. Одразу видно – досвідчений кат. Припнув Женю ланцюгом до столу й надумав перекусити. У холодильнику було повно їжі, наче хтось турботливо готувався до їхнього приїзду. Ходок виклав на стіл хліб, сир, м’ясо. Потім трохи подлубався у старій керосинці, а тоді розпалив вогонь і поставив чайник.

– Чого не їси? – запитав Женю.

– Дякую, не хочу!

– Горда. Ти хто за національністю?

– Українка!

– А батьки у тебе хто за національністю?

– Батько з Білорусі, а мати з Росії.

– Яка ж ти українка? – посміхнувся диверсант, наче спіймав мене на брехні.– Затям, нема ніяких українців, білорусів, литовців, естонців, латишів!

– А хто ж по-вашому є?

– Є лише один справжній народ – росіяни, слов’яни. Але піндоси, натовці нас ділять, нацьковують одних на одних. Змушують братів убивати. Ось де вороги!

– Це брехня! – не стрималася Женя.

Ходок змінився на обличчі й пішов просто на дівчину. Женя інстинктивно зіщулилася, коли той поклав величезну руку їй на плече.

– Тебе зомбували, дівчинко, а ти цього навіть не усвідомлюєш. Але ти наша, слов’янка, і ми тебе в біді не полишимо, вилікуємо. Ти ще дякуватимеш мені й допомагатимеш будувати русскій мір.

Від безсилої люті в Жені на очі навернулися сльози.

– Ніколи! – рішуче заперечила дівчина.

Борода глибоко вдихнув повітря, грубо взяв Женю за підборіддя і наблизив свою пику до обличчя дівчини.

– Є ще один варіант. Я дозволю ополченцям, які дивилися на тебе голодними очима, зробити все, що їм заманеться. Зніму це на відео, а тоді відправлю твоєму Бандерасу. Як, по-твоєму, йому сподобається?

– Мерзотник! Нелюд! Убивця!

Ходок наблизив її обличчя до свого. Аж раптом пролунав постріл, тоді другий. Ходок відпустив дівчину, вихопив пістолет і кинувся до вікна. Диверсант вистромився у вікно, але одразу відсахнувся. У вікно вдарила куля. Ходок кілька разів вистрілив у відповідь навмання.

– Згадаєш дурня,