Читати книгу - "Матінка Макрина"

не всі, але майже всі; святі дари виставлено, на амвоні панотчик; увесь костел повниться схлипуваннями, зітханнями, змішується запах сліз і фіміаму; буває, що після якогось слова — не знаю, що воно значить, — з кількох місць чути зойки, немовби когось убивають, і чути «бабах», бо якась пекарева або матрона так стражданням перейнялася, вразлива душа, що гепнулася на долівку; здіймається шум, уже кидаються її відволодувати, інші цитькають, мовляв, щоб тихо поводилися; знайшовся і якийсь мандрівний торговець, який постійно кпинив, то люди хотіли його вигнати; наприкінці — літанія за Польщу і знову плачі, великі дзвони, а ми під звуки цих дзвонів і крики «віват» переходимо до капітульного будинку черниць-візиток, де Єловицький проповідує другу годину, а звідти далі — до кармеліток, натовп такий, що й голки не встромиш між сукнями й сурдутами, знову проповідь, знову схлипування, знову літанія. Один старий служака аж на вулицю вийшов, захлинаючись від плачу.

З місця на місце ми переїжджаємо каретою, але їхати не важко, навіть коли за каретою біжать і кричать «віват», і кидають квіти, і підкладають медальйони, іконки, пам’ятки мені для поцілунку; гірше сідати й виходити. Єловицький намагається мене охороняти, але я втратила чотири вельони — всі на клаптики порвані. Він спеціально вчора в однієї із сестер Святого Йосифа випросив кілька вельонів — та й щоби були вони не з досить міцного матеріалу, бо так легше видирати реліквії, з одного шматка більше клаптиків відірвеш. Матінко, москалі тебе не замучили, та бачу, що тебе зараз замучать украй найпобожніші душеньки Франції. Я махнула рукою: Усе це я Господу Богові жертвую, на славу Його. Бо ж не покладе мені Господь Бог на шию ярма, якого б я не витримала. А я думала, що інше ярмо мене душило: страх перед Корбутом — якщо його хтось на мене наслав, то це сатана, а не ангели. Амінь, — сказав він. — Великі тут справи діються, матінко, ти маєш рацію. Пані Жарікот наполягає, щоб ви, матінко, черкнули кілька слів до кіл Живої Вервиці, просьбу про молитву за Польщу, бо це найдієвіший спосіб! Ось папір, ось чорнило, може, трясе, але справа термінова… о, так… А я це одразу ж на французьку перекладу, разом факсимільним способом передрукую й підуть сотні тисяч примірників цього запису у світ! Він говорив далі, а я встигла на одну мить заснути під супровід криків «віват», ударів рук і букетів об карету. На одну мить.

Спритний Корбут чекав у візиток: він знав, що зала там не така велика, що, зайшовши, я буду змушена з ним розминутися; я зупинилася біля нього, обійняла його, гучно промовивши: Не печалься, сину, Діва Марія знайде ліки від хвороби твоєї, а принагідно прошепотіла кілька слів на вухо. Потім проповідь, плачі, літанія, розривання вельону; панотчик розповів мені згодом, що пріориса[68] намовляла проголосити збір у всій Франції, а сам Ліон дасть сто тисяч. Але панотчик відмовився, мовляв, це виглядає як продаж крові мучеників. Мучениць, повинна була виправити я, але як це французькою вимовити? А він готовий був лиш одне за неї купити: душі. У пріориси бринять на очах сльози, панотчик додає, мовляв, авжеж, милостиню ми прийняти можемо, але тільки абсолютно стихійну. Сиплються золоті франки, разом сімсот п’ятдесят. Урешті-решт я виходжу, а там Корбут, як йому й казала, біля входу стоїть. То і я стала навпроти нього, піднімаю обидві руки, кладу йому на плечі та, дивлячись просто в очі, голосно кажу — так, аби всі чули: Залиш світ і їдь із нами. Він нібито розгубився, затремтів і навіть уміло сльозу з-під повіки випустив і каже: За рік. То я й запитую його, а тиша навколо вже запала, стільки пар очей за нами стежить: Чому ж за рік? А він каже, що бідний лікар, веде скромну практику, має великі борги, з яких, якщо йому пощастить і Господь допоможе, за рік вилізе. Ти не вилізеш, а ще сильніше загрузнеш у болоті світу цього, — крикнула на повен голос, аж ззаду знову почула якийсь звук падіння та зойки, що зімліла, зімліла, але я далі вела без вагань: Покинь світ, їдь із нами служити Христовим слугою в Польщі. Господь дарував мені милостиню, — кивнула на панотчика, який зробив дуже невиразну міну, — для того, щоби я викупила тебе з дому неволі. Панотчик віддавати милостиню не надто хотів, тому я схопила ті франки, перераховую їх і кажу: Ось тобі шістсот, сплатиш усі борги й до Риму з нами поїдеш! А він, лис, тільки губи облизав, склав їх солоденько та каже: Матінко, ох, матінко, борги я сплачу, але до Риму?.. Як до Риму? Хіба що пішки та спати просто неба, незахищеним від дощу й італійських розбійників… Якщо моя доля служити Христові, то додай ще сто п’ятдесят на подорож, а за два дні я заплачу борги, все залагоджу й ми зустрінемося ще в Марселі, звідки попливемо вже разом! Ох, він притис мене, як журавель жабу, і не крикнеш йому: Шахрай! Шахрай!, і не закинеш йому захланності, не поторгуєшся. Ось тобі милість Божа, — кажу я, — ще сто п’ятдесят. Він, звісно, припадає до ніг і мені, і панотчику, цілує його сутану і край моєї ряси, хтось співає, хтось плаче, хтось молиться, переважно французькі візитки, які нічого не розуміють, але з тону вигуків відчувають, що це справа великої ваги. Натовп штовхає мене далі, Корбут відходить у тінь, пильнуючи франки, а ми їдемо до кармеліток. На порозі я чую за спиною хрипкий крик — про Бога або про Польщу, або про москалів, але слів із нього вухо не розібрало.

*

Я мав їхати до Африки, — каже панотчик, — але яка Африка, якщо я мушу біля могил апостолів, до ніг Пресвятого Отця такий скарб покласти! До роботи пора, до роботи. З Леона до Авіньйона, з Авіньйона до Марселя, з Марселя до Генуї… Мало бути ще Монпельє, але ми поспішали. В Авіньйоні єпископ приходив на наші проповіді — не на одну й не на дві; у п’ятницю одна в сакрекерок, у суботу — у візиток і урсулинок, і ще в сестер Святого Йосифа, госпітальєрок, у неділю — в черниць Святого Карла, потім знову в сакрекерок, але інших, де нам подарували срібний келих і цілий набір для олтаря, ще з чотириста франків і, в останню мить, гаман, де було сто франків золотом, — панотчик сказав: Я мусив прийняти, бо