Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

виїмки геометричної форми, які заповнювалися різнокольоровою емаллю. Для ранньосередньовічних слов’ян V—VII ст. характерний так званий комплекс пальчастих фібул, що уособлює блискучу традицію ювелірного ремесла в Середній Наддніпрянщині. До цього комплексу входять досить характерні і своєрідні типи ювелірних виробів: пальчасті фібули, зоо- і антропоморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, сережки, прикрашені зерню і сканню, скроневі кільця пастирського типу, речі поясного набору (пряжка, декоративні бляшки, наконечники поясів) з прорізним чи карбованим орнаментом тощо.

Рис. 14. Срібні і бронзові прикраси II ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Ювелірне ремесло І тис. н. е. базується на складній технології. Передусім, це різні види відливання — за восковою моделлю чи кам’яною. Чисельні уламки кам’яних формочок знайдено на Зимному, Пастирському, Бакоті, Паріївці тощо. Для виготовлення масових серій речей робилась плоска однобічна формочка способом відтиснення в глині негативу готової речі. Широко застосовувались прийоми тиснення, або карбування, волочіння дроту. Широкого поширення набули прикраси з плоскою і об’ємною зерню, а також орнаменти з крученого дроту, напаяного на пластинку (скань) або з’єднаного в об’ємну композицію (філігрань). Застосовувався орнамент, нанесений способом карбування за допомогою пуансонів та інших видів штампів. Широко застосовувалися гравіровка по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

У VIII—IX ст. формується нова художня культура, безпосередньо пов’язана з соціальною верхівкою держави, що складається в цей час. Виявляється декілька напрямів розвитку ремесла Руської землі: вбрання племінних князів і бояр та вбрання сільських старійшин. В основному це срібні речі, тиснені з зерню, традиція яких походить від аваро-балканських прототипів. Одяг дружинника, кінське спорядження, посуд, зброя — продукція майстерень художньої обробки, в яких домінуючими були традиції металообробки ісламських центрів, що поширювалися, ймовірно, через Хозарію, угорців та інші степові етноси[263].

На рубежі та в перші століття нашої ери у племен Східної Європи побутував спосіб ручного ліплення глиняного посуду. Виходячи з ретельності виготовлення та обробки поверхні парадних посудин зарубинецької культури можна дійти висновку, що всередині общин працювали майстри-керамісти, ймовірніше жінки, які забезпечували потреби сусідніх сімей. Ще до впровадження справжнього гончарного верстата при виробленні посуду користувалися поворотною підставкою, що значно полегшувало роботу.

Асортимент ліпної кераміки зарубинецької культури був досить різноманітним[264]. Для приготування їжі та збереження продуктів із глини, яка мала грубі домішки (пісок, жорства, шамот), виробляли горщики або великі корчаги. Рідше з такої ж маси ліпили миски, кришки, плоскі диски. З більш тонкої глини робили столові або ритуальні посудини, нерідко із старанно лощеною чорною поверхнею. Це горщики різних типів, іноді прикрашені рельєфним валиком або наліпами, миски, кухлики, зрідка трапляються глечики. Основну кількість лощеного посуду знайдено на могильниках, на поселеннях він становить не більше 12—15%. Значна частина ритуального посуду з поховань випалювалась дуже слабо і тому розсипається від вологи. Решта зарубинецької кераміки добре випалена на вогнищі до дзвінкого черепка. Приблизно такий самий рівень виробництва посуду мали племена поєнешті-лукашівської культури та зубрицької групи.

Крим. Золоті прикраси гунського часу IV—V ст.

Черкаська обл. Мартинівський скарб VI—VII ст.

Рис. 15. Срібні та бронзові прикраси із слов’янських пам’яток V—VII (1) і VIII—X ст. (2).

Виготовлення посуду на гончарному верстаті на території сучасної України вперше почалося в грецьких колоніях Причорномор’я близько середини І тис. до н. е. Пізніше кружальний посуд з’являється на пізньолатенських пам’ятках Закарпаття, де становить до 40% усієї кераміки. Частину цих виробів зроблено кельтськими майстрами, інші мають місцеве походження, але більшість з них генетично пов’язана з латенськими старожитностями Середньої Європи. Серед гончарного посуду Закарпаття трапляються лощені та нелощені екземпляри, зрідка — графітові (з домішкою товченого графіту) та розписні вироби. Сіроглиняні вироби прикрашалися геометричним візерунком та штампованим орнаментом.

Серед пам’яток липицької культури Прикарпаття І—II ст. від 3 до 15% керамічного комплексу становить гончарний посуд. Його походження пов’язане з дакійськими старожитностями Румунії. Липицький кружальний посуд виготовлявся з тонкої глини, мав сивий або жовтуватий колір. Його асортимент складається з кількох типів горщиків, ваз, чаш на високій ніжці, глеків.

VIII ст. н. е. населення Південно-Східної Європи починає широко застосовувати гончарну техніку виробництва посуду. Найбільшого розвитку ця галузь ремесла досягає у черняхівських племен і дещо меншого — у карпатських. До племен — носіїв київської культури — невелика кількість виготовленого на верстаті посуду надходила торговельним шляхом з черняхівських майстерень.

Типологія східноєвропейської сіроглиняної кераміки та гончарних горнів вказує на їхню причетність до єдиного провінційно-римського стилю, поширеного серед романізованих народів Центральної та Західної Європи. Найближчими осередками цього стилю були причорноморські міста Ольвія і Тіра, а також ремісничі центри провінцій Нижнього Дунаю. Якась частина черняхівської гончарної продукції, особливо на початковому етапі її виробництва, могла виготовлятися прийшлими спеціалістами, в тому числі полоненими ремісниками з дунайських провінцій. Вказівку на це можна вбачати в грецьких літерах на сіроглиняному посуді з поселення Лепесівка. Однак зростаючі потреби внутрішнього ринку спричиняли швидке поширення цього ремесла на значній території Південно-Східної Європи. Місцеві майстри засвоїли нову для них техніку та технологію гончарної справи разом з основними формами провінційно-римської кераміки й за короткий строк повністю наповнили ринок своєю продукцією.

За підрахунками О. О. Бобринського, майстер витрачав на виготовлення однієї середньої посудини 8—10 хв., виробляючи щоденно від 30 до 80 посудин[265]. Таке виробництво здатне було забезпечити округу в радіусі десятків кілометрів. Відносну продуктивність окремих гончарних майстерень можна порівняти за внутрішнім об’ємом випалювальних горнів, що вміщували приблизно від 25 до 150 горщиків.

Серед багатьох черняхівських пам’яток ліпний посуд домашнього виготовлення становить не більше кількох відсотків усіх знахідок кераміки. На синхронних поселеннях культури карпатських курганів частка ліпного посуду наближається до 80%, що вказує на відносно невисокий рівень товарності економіки прикарпатських племен та вузькість внутрішнього ринку. Окремі групи населення, що належали до черняхівської культури, зокрема мешканці поселень з слов’янськими рисами на Верхньому та Середньому Дністрі, також використовували гончарну кераміку, але меншою мірою, ніж, наприклад, племена сусідніх територій Молдови або Поділля. Однак і тут гончарна кераміка не була предметом імпорту: на поселенні Ріпнів II відкрито залишки гончарної майстерні[266].

Рис. 16. Чорнолощений ліпний посуд з могильника зарубинецької культури. Козаровичі.

Всього ж на території України відомо близько 50 місцезнаходжень черняхівських гончарних майстерень, здебільшого горнів[267]. Найкраще збереглися залишки майстерні в Журавці Ольшанській на Черкащині, де знайдено запаси глини на різних стадіях приготування та робоче місце гончара.