Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

та ювелір найчастіше поєднуються в одній особі. Доказом цього є залишки майстерень, де поруч з горнами зафіксовано ковальський та ювелірний інструментарій. Прикладом є ремісничі майстерні на поселенні Кодин II, на городищах Добринівське, Новотроїцьке тощо. Ковалі Правобережжя в цілому продовжували традиції пеньківсько-празьких майстрів V—VII ст., але значно ширше використовували складні технологічні прийоми, такі як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу. В ковальстві Лівобережжя переважали прийоми отримання більш якісної сталі в сиродутних горнах з наступною термічною обробкою виробів з неї та досить широке цілеспрямоване використання тришарового пакетного металу. Тобто за наявності певного прогресу в ковальському ремеслі слов’ян другої половини І тис. спостерігаються деякі відмінності в технології ремесла на різних територіях. На Правобережжі зберігаються технологічні традиції, започатковані ще в кельтський період (цементація готових виробів з наступним їх гартуванням, пакетування металу). На Лівобережжі при збереженості тих самих прийомів значного поширення набули зварні вироби, особливо за технологією тришарового пакету — наслідок впливів салтівської технології. Широке застосування складних прийомів у ковальському ремеслі вказує на процес внутрішньогалузевої спеціалізації, на ріст обсягів ковальської продукції, призначеної на ринок, тобто на розширення товарного виробництва. Цей висновок підтверджується наявністю ремісничих пунктів протоміського типу (Пастирське, Битиця, Добринівське).

Кольорові метали йшли головним чином на виготовлення прикрас, оздоблення костюма, кінське спорядження, посуд. Їх обробкою тривалий час, ймовірно, займалися ковалі-універсали. На початку нової ери ювелірне ремесло було порівняно скромним, але з часом набуло розквіту. Наслідком цього, зокрема, є чудові скарби другої половини І тис., що містять значною мірою речі місцевого виробництва.

На території розселення слов’ян не було промислових запасів кольорових металів. Отже, основну кількість потрібної сировини місцеві майстри повинні були ввозити. Інтерпретація даних Спектрального аналізу металевих виробів І тис. надзвичайно ускладнена внаслідок складності сплавів того часу, оскільки набір домішок, пов’язаний з вихідною сировиною, стає непомітним через штучні забарвлення. Однак, враховуючи дані щодо основних економічних традиційних зв’язків, найбільш ймовірним є припущення про семигородське походження міді.

Звідти мідь у прикрасах і різних виробах надходила у вигляді олов’яних бронз. Срібні вироби трапляються значно рідше, а золоті в поодиноких випадках. Сировина до ювелірів могла надходити у вигляді злитків кольорового металу. Шматки бронзи, хоч і в невеликій кількості, знайдено серед пам’яток майже всіх культурно-хронологічних етапів історії слов’ян І тис. Вторинною сировиною слугували також речі з кольорових металів, які вийшли з ужитку або були зіпсовані.

Залишки ювелірного ремесла знайдено на поселеннях різних культур протягом всього І тис. Здебільшого це уламки ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматочків шлаків з накипом бронзи, іноді напівфабрикати, нарешті, самі ювелірні вироби. Інколи ці знахідки вдається поєднати з окремим приміщенням, тобто майстернею. Можливо, часто такі майстерні були й житлом, бо характер інших знахідок у них вказує на це. Крім того, для плавлення кольорових металів у невеликій кількості спеціальні печі були непотрібні, у пригоді ставали звичайні хатні вогнища чи ковальські горни. І все ж таки з ювелірними майстернями можна пов’язати лише деякі з приміщень на окремих поселеннях: три житла-майстерні на поселенні Пилипенкова Гора та житло на Почепському поселенні рубежу н. е.[258]; житло-майстерня в Черепині, на поселеннях носіїв черняхівської культури[259]; на пам’ятках другої половини І тис. — це майстерні ковалів на Пастирському та Новотроїцькому городищах[260], городищах Хуча і Зимне, на поселенні Паріївка.

Шлях розвитку ювелірного ремесла можна простежити на підставі огляду і порівняння його продукції. Ця галузь ремесла специфічна, оскільки задовольняла більшою мірою не практичні, а естетичні потреби населення, її продукція являла собою здебільшого прикраси з дорогоцінностей. Втім, здобутий під час розкопок матеріал дуже обмежений.

Знахідки речей з кольорових металів на поселеннях трапляються дуже рідко, частіше вони засвідчені в похованнях (фібули, пряжки тощо). Але найбільш повно асортимент ювелірних виробів представляють скарби. Скарби початку І тис. є рідкісним явищем і дуже обмежені за кількістю речей. Перші великі скарби з’являються лише в другій половині І тис. Так, на поселеннях початку І тис. знайдені в житлах чи ямах скарби з двох-трьох жіночих прикрас, наприклад у Чаплині. Скарби речей з емаллю другої чверті вже більші за обсягом, вони знайдені на поселеннях київської культури Хлепча, Шишино 5. До цього ж часу належать скарби Межигірський у Середньому Подніпров’ї й Борзнянський у Подесенні. В цих скарбах були ланцюги з ажурних пластин, великі трикутні фібули, обручки, арбалетні, круглі та підковоподібні фібули, підвіски в формі лунниць, простих і складних, а також ромбічні й круглі, браслети з ажурними щитками тощо. Значно більше багатих скарбів пов’язується з пеньківською культурою VI—VII ст. Це — Мартинівський, Малоржавецький, Хацьківський, Козієвський, Колосківський, Новоодеський, Новосуджанський, Ципляєвський та скарб з Вільховчика. За своїм складом вони неоднорідні, містять жіночі та чоловічі набори. Неоднорідні вони і за своїм походженням. Їхнє коріння можна простежити в самих різних етнічних масивах. Але поясні гарнітури, пальчасті фібули і деякі інші категорії жіночих прикрас дають підстави пов’язати їх з конкретними племенами русів-росів[261]. На деяких поселеннях, зокрема на Зимному та Пастирському, знайдено майстерні із залишками напівфабрикатів подібних прикрас.

Найбільш відомими скарбами наступного періоду VIII—X ст. є Харівський скарб, до якого входили золоті і срібні сережки, срібні обручки, шийні гривни, антропоморфні фібули, срібний ланцюг тощо; Новотроїцький та Полтавський скарби IX—X ст. Скарб срібних речей, а саме жіночих прикрас, знайдено у с. Фативиж на Сумщині. Кілька скарбів знарядь праці та прикрас походить з городища Битиця. Ці скарби складаються із скроневих кілець (спіральних, семипроменевих), каблучок, різних за формою підвісок, пряжок із зооморфними зображеннями тощо.

Короткий перелік скарбів яскраво демонструє збільшення як їх кількості, так і їх асортименту, а отже, певний поступ у ювелірному виробництві. І справді, якщо з технічного і технологічного погляду оцінювати речі з кольорових металів, що належали населенню рубежу н. е., то побачимо, що головним чином вони виготовлені простим куванням. Це стосується, насамперед, фібул — найчисленніших виробів того часу так званого зарубинецького типу, а також простих за формою багатьох типів кілець, каблучок, браслетів, підвісок, пронизок. Відливання як технічний прийом для виготовлення прикрас застосовувалося рідше, хоч цим шляхом виготовляли деякі види браслетів, шпильок, підвісок. З II ст. з’являються так звані варварські вироби з виїмчастою емаллю геометричного стилю. Територія поширення цих виробів охоплює середню смугу Східної Європи, від Прибалтики до Прикам’я. Але більша частина таких знахідок походить із Середнього Подніпров’я, а саме з територій, що займали в III—V ст. племена київської культури[262]. Технологія таких виробів була складніша від зарубинецьких. Бронзові литі ажурні прикраси мали