Читати книгу - "Черево Парижа"

повітря. Клер спало на думку засунути в розкриту пащу коропа великий палець.

— Вони не кусаються,— прошепотіла дівчина з тихим сміхом,— коропи не лихі... Я навіть раків не боюся.

Вона знову опустила руку в саджалку, у відділення, де кишіла якась жива маса, і витягла рака, що вчепився клішнею за її палець. Клер спочатку силкувалася його струсити, та, мабуть, рак щипав її дуже боляче, бо вона зашарілась і спересердя відломила йому клішню, продовжуючи посміхатись.

— А от щуці я б не довірилась,— говорила дівчина, щоб приховати своє хвилювання.— Вона мені, як ножем, порізала б пальці.

І Клер показала на великих щук, що лежали на надзвичайно чистій, побілілій від лугу дошці поряд з бронзовими линами та невеликими купками окунів. Тепер її руки були вкриті слизотою від коропів, яких вона відсовувала, стоячи на вогкій підлозі біля саджалки і мокрих риб, розкладених на прилавку. Дівчину оточував якийсь запах свіжості, один з тих міцних запахів, що здіймаються від очерету й твані, де цвіте жовте латаття, коли риба нереститься, солодко й похітливо ніжачись проти сонечка. Клер витирала фартухом руки і все посміхалася із спокійним виглядом, властивим зрілій, але холодній дівчині.

Прихильність Клер давала Флоранові мало втіхи. Масні дотепи ще більше сипались на нього, коли він зупинявся поговорити з нею. Молода дівчина знизувала плечима, кажучи, що її мати — стара негідниця, та й сестра нічого не варта. Несправедливість ринку до інспектора гнівила Клер. Тимчасом війна з дня на день ставала запеклішою. Флоран уже думав, чи не покинути йому свого місця; він і одного дня не залишився б тут, якби не боявся виказати себе боягузом перед Лізою. Його хвилювала думка, що вона скаже, що подумає. Невістка Флорана добре знала про постійну війну рибних торговок з їхнім інспектором, бо від шуму тієї колотнечі аж дрижав увесь ринок, а кожна нова сутичка викликала нескінченні балачки.

Ні вже,—часто говорила вона ввечері по обіді,— я б їх швидко приборкала! Всі вони —погані баби: їх гидко навіть пальцем торкнутися, дрантя паршиве, брудні паскуди! Ця Нормандка — така гидота... Я б їй дала! Вірте слову, Флоране, тут потрібна тверда рука. Ваші ідеї тут ні до чого. Дайте їм добру нагінку, щоб пам'ятали, тоді побачите, як підібгають хвости.

Остання сутичка була жахлива. Одного ранку служниця булочниці мадам Табуро прийшла на рибний ринок купити камбали. Красуня Нормандка, побачивши, що дівчина крутиться коло неї, почала кликати її та підлещуватись:

— Заходьте до мене, я вам знайду, що треба. Чи не візьмете дві гарні камбали або чудового палтуса?

Коли служниця нарешті підійшла й почала нюхати велику камбалу з гидливим виглядом, який звичайно роблять люди, коли хочуть дешевше купити, Луїза поклала їй на руку велику рибину, загорнуту в цупкий жовтий папір, і сказала:

— Ви тільки гляньте, яка важка!

Служниця, маленька щупла оверньянка, зважувала на руці камбалу, відкривала їй зябра мовчки, з тією самою гримасою. Потім вимовила, наче з жалем:

— Ну, а скільки?

— П’ятнадцять франків,— відповіла торговка.

Тоді служниця швидко поклала рибу назад на мармуровий прилавок, немов збираючись вже піти. Та Луїза затримала її:

— То скажіть вашу ціну.

— Ні, ні, це занадто дорого.

— А все-таки скажіть.

— Хочете вісім франків?

Тітка Мегюден, мов прокинувшися, засміялась недобрим сміхом:

— Мабуть, люди гадають, що ми десь накрали свій товар. Вісім франків за таку велику рибу! Це, може, тобі, моя лялечко, дадуть стільки за ніч, щоб ти не зів’яла!

Луїза відвернулася з ображеним виглядом. Але служниця поверталася двічі, пропонувала дев’ять і, нарешті, десять франків. Тоді, коли вона вже справді хотіла піти, торговка несподівано поступилась ціною:

— Ну, гаразд, хай буде по-вашому, давайте гроші!

Служниця підійшла до прилавка, приязно розмовляючи із старою Мегюден. Мадам Табуро дуже важко догодити. Сьогодні на обід будуть гості, її брат із Блуа, нотаріус із дружиною. Адже у мадам Табуро така статечна рідня; і сама вона, дарма що булочниця, дама освічена.

— Будьте ласкаві, розчиніть мені рибу,— сказала оверньянка, перериваючи розмову.

Нормандка вправно розпорола пальцем живіт камбали і викинула нутрощі у відро. Кінчиком фартуха вона провела по зябрах, щоб зняти піщинки, що налипли на них, а тоді сама поклала покупку в кошик оверньянці.

— Ну, ось, моя красунечко, ви мені подякуєте.

Проте за чверть години служниця прибігла, розчервоніла, плачучи й тремтячи від гніву. Швиргонувши камбалу на мармур, дівчина показала на череві риби широку дірку у м’ясі, що доходила до хребта. Цілий потік уривчастих слів виривався з її горла, здушеного слізьми:

— Мадам Табуро не хоче вашої камбали! Вона сказала, що її не можна подавати гостям... А мене вилаяла дурною, яку кожен обкрадає... Адже ви самі бачите, що риба протухла. Я її на спину не перевертала, на слово вам повірила... Віддайте мені назад десять франків!

— Треба дивитись, коли купуєш,— спокійно відповіла Нормандка.

Оверньянка підвищила голос; тоді зі свого місця підвелася стара Мегюден:

— Та чи дасте ви нам колись спокій, чуєте? Хіба можна брати назад рибу, яка валялась у покупців? Ото ще! Та звідки ми знаємо, куди ви її кинули, що зробили з нею!

— Я?! Я?!

Служниця задихалась.

— Обидві ви злодійки! Так, так, злодійки! — скрикнула вона нарешті з голосним плачем.— Мадам Табуро так і сказала.

Тоді знялася справжня буря. Мати з дочкою, розлючені, почали лаяти щуплу оверньянку, погрозливо розмахуючи кулаками. Та, зовсім очманіла, обсипана з усіх боків найпаскуднїшою лайкою, заревла ще голосніше.

Хрипкий голос старої Мегюден і верещання Луїзи сповнили повітря. Торговки наче перекидали оверньянку одна до одної.

— Геть звідси! Це твоя мадам Табуро смердить, а не ця риба. Це твою хазяйку треба було б полагодити, раніше ніж гостям подавати.

— Захотіла за десять франків доброї риби! Ні, дякуємо вам. А ще чого?

— Що ти дала за свої сережки? Відразу видно, що заробила їх в ліжку!

— Ще б пак! Недурно вона стовбичить уночі на розі вулиці Мондетур.

Флоран, за яким збігав сторож, прийшов у самий розпал сварки. Павільйон просто збунтувався. Торговки, ладні видряпати одна одній очі за якийсь там оселедець на два су, одностайно обстоюють своїх товаришок, якщо треба виступити проти покупців. Вони верещали: «У булочниці багато грошей, яких вона не заробляла!..»— і тупотіли ногами, нацьковуючи Мегюденів, мов собак, на їхню жертву. Деякі жінки аж вискакували з-за своїх прилавків на другому кінці рядів, мов хотіли вчепитись у волосся