Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

через ріки, ліси та болота тікало переважно на терени сучасної Білорусі — основи Великого Литовського князівства. За свідченням сучасного білоруського історика В.В. Деружинського, у ті роки на землі сучасної Білорусі перейшло щонайменше 250 тисяч людей. Послухаємо:

«По моим оценкам, в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340-е годы бежали от немецко-польской экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья. Я встречал оценки, что сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлет ВКЛ» как могущественной державы региона, появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Тобто, коли українські (руські) князі Данило Галицький з братом Васильком, за Літописом Руським, ходили у 1237 році «на Ятвягів» і під Дорогичином розгромили Тевтонський орден, то вони, по суті, рухалися із Володимира-Волинського до сучасної центральної Білорусі. Що надзвичайно цікаво!

Навіщо ми усе це так детально описуємо? Та тому, що російська історична наука, звичайно, посилаючись на польську, все перебрехала. Саме становлення та об’єднання України-Русі з Великим Литовським князівством відбувалося за іншим сценарієм.

Нагадаю усім нам, що сьогодні білоруси теж переглядають, досить-таки кардинально, історію своєї держави. Не будемо втручатися до деталей того перегляду. Опиратимемося тільки на головний об’єднуючий постулат усіх білоруських істориків, з яким, на мою думку, можуть погодитись і українські історики: центральними землями Великого Литовського князівства дійсно стали землі сучасної Білорусі.

І ще звернімо увагу на такі факти:

1. Син Данила Галицького — Шварно — загинув на литовському престолі у 1269 році, будучи одружений з донькою Миндовга. На рік загибелі Шварнові було більше 22 років. Отож, у нього з донькою Миндовга мали бути діти.

2. «В независимой Лиетуве (Литві. — В.Б.) популярна сказка о том, как старика Витеня (Великий Литовський князь, правив з 1293 по 1316 рік. — В.Б.) в 1316 году убила молния. Сыновей у него к тому времени в живых не осталось, поэтому престол, с согласия всех бояр, унаследовал его близкий родственник Гедимин (1270–1341)» [173, с. 37].

Звернімо увагу, Гедимін 1270 року народження, тобто він міг бути сином Шварна. Хоча це моє припущення може й не мати сили. Але те, що московська та польська імперії були особливо зацікавлені у викривленні історичного полотна, сьогодні не викликає жодного сумніву. Піддавалося фальсифікації геть усе. Тож, можливо, і про Гедиміна, як сина Шварна, промовчали.

Та як би там не було, але з усього виходить, що й Великий князь Гедимін у 1319–1323 роках приходив на Русь (Волинь і Київщина) на запрошення Великого Руського князя. Головними доказами цього твердження є:

— той факт, що, згідно із «Історією Русів», на Києвському престолі після його походу залишився руський князь;

— брати-князі Галицькі — Андрій і Лев, за свідченням польського короля Локетека у листі до Папи, загинули 1323 року саме у протистоянні із Золотою Ордою. А згідно із тією ж «Історією Русів», татари Золотої Орди після 1320 року тричі ходили на Київ, де русичі «перемогли їх у трьох битвах і в останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [2, с. 41].

Після цієї поразки Золота Орда «заспокоїлася», хоча втратила двох «Принців Ханських». Золотоординці, маючи при владі 11 (одинадцять) років хана Узбека, могли «заспокоїтися» тільки в одному випадку — якщо втрати супротивної (русько-литовської) сторони були адекватними. Тому є всі підстави вважати, що саме в Ірпінській битві 1323 року з татарами Золотої Орди загинули князі Галицько-Волинської держави — Андрій і Лев II.

Отак має подаватись український історичний матеріал після вилучення з нього російсько-польських «доважків брехні», принижуючих нашу честь та спотворюючи давні події.

Слід також розуміти, коли католицька церква умовила Великого Литовського князя Ягайла укласти з Польщею Кревську унію та одночасно стати польським королем, прийнявши умови: вихреститися самому зі всім своїм родом та вихрестити увесь литовський народ у католицьку віру і обов’язково відвоювати для неї усі, раніше втрачені землі. В такому разі Ягайло порушував умови, на яких відбулося об’єднання України (Русі) з Литвою. Українські князі з українським народом не збиралися приймати чужу віру та служити католицькому королю. Саме з цієї аксіоми треба виходити, подаючи подальший матеріал. Слід розуміти, що князь Ягайло, вирішуючи особисті питання, по суті, зрадив як український, так і литовський народи.

Великий Руський (Український) князь Дмитро помер напередодні 1383 року. Його старший син Данило загинув раніше, десь у 1376-му. За правилами і законами тих часів (XIV століття) — правонаступником Великого князя Дмитра, якщо він пережив свого старшого сина Данила, мав стати старший із синів Дмитра, а не Данила. Чого не сталося. Ті або загинули, або брали участь у протистоянні польсько-угорській католицькій коаліції. Тому, як бачимо, владу і титул Великого Руського (Українського) князя успадкував, зі згоди уже й польського короля Ягайла, третій син князя Данила — Федір, який, звичайно, ніякої участі у протистоянні 1350–1380 років не брав. Що зайвий раз свідчить про вигаданого Волинського князя Любарта Гедиміновича. І наостанок.

Передача влади Ягайлом у Великому Литовсько-Руському князівстві 1392 року своєму братові Вітовту була вимушеною. Насамперед цього домагалася Русь та її князі, які хоча й склали присягу Ягайлові, та проявляли відкрите обурення його зрадою.

Саме цей факт засвідчило зібрання руських (українських) князів та їхніх литовських прихильників у 1398 роді на острові Салин, що розкинувся на річці Мемель, коли «вони проголосили князя Вітовта своїм королем» [44, с. 198].

3. Правда про Федора (Федоровича) Острозького

Перед тим як розповісти про бурхливе воєнне життя знаменитого українського (руського) Ганнібала, слід згадати ще одного князя — Федора Федоровича Острозького (Галицького), якого польські та московські історики свідомо приховали під вигаданим прізвищем — Корибут чи Федько Несвизький.

Справа в тому, що цей український князь із роду Галицьких (Острозьких) брав участь у протистоянні гуситів хрестовим походам Папського Престолу проти бунтівної Чехії в 1420-х роках. І саме його сина Сигізмунда, який був десь 1400–1402 року народження, обрали королем Чехії. Це зайвий раз свідчить про те, що рід Острозьких був продовжувачем королівського роду Галицьких князів. Сучасні титуловані українські історики про те воліють мовчати. Ця правда їм коле очі. Згадку про короля Чехії Сигізмунда мені вдалося знайти в молодого історика-краєзнавця Любові Шиян, і то в дещо викривленому вигляді. Слухаємо:

«По смерті Дмитра-Корибута із трьох його синів, що залишилися, Андрій пішов на службу до великих московських князів (цілковита вигадка. — В.Б.) і слід його губиться в історії. Сигізмунд став королем чеським і доля його була нещаслива, а Федір залишився на Волині володарем батьківських маєтків…

Федір Корибутович, він же Федір Несвизький,