Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

вніс собою велику плутаницю для вчених-геральдиків, які шукали серед нащадків Гедиміновича та Рюриковичів коріння волинських князів…» [196, с. 6–7].

Це питання існує досі, бо такі історики, як Наталя Яковенко, улюблена професорка знаменитого Діми Табачника, раптом «прозріла» і визнала (певне, за порадою того ж таки Табачника), що рід князів Острозьких, взагалі, походить під литовського князя Гедиміна. Тобто той князівський рід не має ніякого стосунку до українців.

Та справа в тому, що нас — українців — черговий раз, за висловом геніального Т.Г. Шевченка, «чужії люди» хочуть позбавити роду. Знаменитий поляк Ян Длугош, який жив саме в ті роки (1415–1480), а отже, писав про живих людей, чітко визнав, що мова йшла не про вигаданого Федька Несвизького, а про сина Великого Руського князя Федора Острозького (Галицького). Тобто все, що говорять про рід Корибута чи Федора Несвизького на Волині, — є цілковитою брехнею, свідомо вигаданою. А відтак, рід князів Вишневецьких є походження руського (українського).

Варто запам’ятати, що головною умовою Кревської унії 1385 року було насамперед окатоличення всіх литовських князів. Уже 1392 року в Литві не було жодного литовського князя некатолика, тому руські православні князі змушені були обрати Великим князем Литовсько-Руської держави католика Вітовта. Не забуваймо, у ті роки православні люди Великого князівства становили більше 80 % населення держави. І релігія була досить дієвою зброєю. Отож, мала велику силу.

Тепер щодо князя Федора Федоровича Острозького. То був старший син великого Руського князя Федора Даниловича Острозького (див. працю Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», стор. 10). Зазначимо, що цього князя російська і польська історії намагалася приховати від нас. Ми би ніколи не дізналися про життя і діяльність Федора (молодшого) Острозького, якби доля не завела його наприкінці 1420-го року на чолі військової дружини до повсталої Чехії. Федір (молодший) Острозький залишив дуже помітний слід як в історії Чехії, так і в історії України-Русі. Звернімо увагу: його дітей історики подають майже повсюдно за чеськими іменами: Сигізмунд, Вацлав, Фридерик тощо. Тобто маємо право вважати, що дружиною Федора (молодшого) була чешка, можливо, навіть із старого чеського королівського роду. А позаяк діти у Федора (молодшого) Острозького та його чеської дружини почали народжуватись ще до 1420 року, то, зрозуміло, що князь Федір (молодший) мав перебувати в Чехії значно раніше. Тому в попередній книзі ми говорили про навчання братів Острозьких — Федора та Василя — у Празькому (Кардовому) університеті. Окрім того, ми вже згадували, що обидва Великі князі були відомими людьми в Європі.

Уже влітку 1421 року посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа знав про участь війська руського князя в Чехії на боці таборитів. Ян Гус на той час був знищений католицькою церквою за рішенням Констанцького Собору, і те рішення особисто контролював германський імператор — учасник Собору Сигізмунд Люксембурзький.

Послухаємо Гілльбера де Ланноа:

«От золота и серебра я отказался и возвратил ему оное, потому что в это время (и в этот час) он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].

Мова йшла про Великого Литовсько-Руського князя Вітовта.

Послухаємо ще одну цікаву, заплутану цитату сучасного історика Олени Русіної:

«Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.) мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Відновлення коронаційних планів володаря Литви (і правителя Русі. — В.Б.) було пов’язано з його участю в західноєвропейських справах — боротьбі охопленої гуситським рухом Чехії з імператором Священної Римської імперії Сигізмундом. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419 р.) послідовники Яна Гуса відмовилися визнавати своїм володарем Сигізмунда (германського. — В.Б.), котрий підступно зрадив їхнього духовного патріарха (Яна Гуса. — В.Б.). У 1421 р. чеський сейм позбавив його чеської корони; водночас виникла ідея запропонувати її польському королю. Ягайло переадресував цю пропозицію Вітовту; той погодився, відрядивши до Чехії свого представника — сина Новгород-Сіверського князя Дмитра-Корибута Сигізмунда Корибутовича (1422 р.) Активна протидія імператора (германського Сигізмунда Люксембурзького. — В.Б.) змусила Вітовта відмовитися від дійової участі в чеських справах, натомість цесар висунув план його коронації, який набув політичного факту на з’їзді монархів у Луцьку (1429 р.)» [44, с. 221–222].

Всі цитати та факти, наведені в них, потребують дуже прискіпливого дослідження. Що ми й учинимо. Отож, виходить, що десь у 1427–1428 роках Великий князь Литовсько-Руського князівства Вітовт і германський імператор Сигізмунд Люксембурзький порозумілися щодо чеської корони: зі згоди Вітовта і Ягайла її отримував Сигізмунд Люксембурзький, взамін чого Вітовт отримував корону на Велике Литовсько-Руське князівство. При цьому Чехія ставала курфюрством (удільним князівством) Германської імперії, в той час, коли Велике Литовсько-Руське князівство ставало самостійною державою. Зрозумівши ситуацію, Ягайло «заходився пояснювати імператору, що вона (така домовленість. — В.Б.) неможлива з огляду на природу взаємин між Литвою та Польщею…» [44, с. 222].

«Двоєдушність Ягайла розлютила Вітовта, й незабаром обидві держави опинилися на межі війни… останньою ж краплею стали слова Ягайлового представника на з’їзді німецьких князів у Нюрнберзі, котрий заявив, що Вітовт є тільки намісником його володаря в Литві (про Русь, як бачимо, всі мовчать. — В.Б.). Не дивно, що той остаточно укріпився в своєму рішенні й призначив дату коронації — 8 вересня 1430 р…. У цей день… (до Вітовта на коронацію. — В.Б.) прибули Ягайло, лівонський та прусський магістри,.. новгородці та псковичі, представник цесаря (германського. — В.Б.), а також візантійський, (золото)ординський, волоський посли» [44, с. 222–223].

Поляки й на той раз викрали папські корони та інші регалії.

«Однак коронація так і не відбулася: через перешкоди, що їх чинили поляки, корони для Вітовта та його дружини своєчасно не потрапили до Вільна» [44, с. 223].

А незабаром і Вітовт помер…

Український військовий корпус Федора Острозького, звичайно, був відкликаний із Чехії після порозуміння та обопільної згоди Вітовта із Сигізмундом Люксембурзьким. Але позаяк насувалася війна з Польщею, то військо Федора Острозького не було розпущене, а тільки передислоковане на південь Поділля і пізніше взяло активну участь у війні з поляками. Зрозуміло, що корпусом на повсталому Поділлі в 1430–1435 роках командував Федір (молодший) Острозький, а не вигаданий Федько Несвизький.

Книга «Україна — хронологія розвитку»,.. яку ми цитували раніше, надрукована 2009 року, хоча статті професора Русіної, звичайно, написані значно раніше.

Наталя Яковенко у своїй праці «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття…», яка вийшла друком в кінці 2008 року (і де професорка зарахувала український рід князів Острозьких до роду Гедиміна), повідомила ось таке:

«Із синів Федора Острозького про Дашка Федоровича згадано у 1412–1415 роках серед придворних Владислава Ягайла, у