Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

майже кожен день, – посміхається своїми вицвілими очима. – У мене все давно напароване в скрині. Правда, не знаю, чи знайдеться кому обмити…

Сидить на ветхому табуреті й неквапно снує свою невеселу розмову. Спочивають сплетені на животі вузлуваті подагричні руки. Ось і вони, ці руки, знайшли застосування в цьому строкатому світі.

Залиште мертвих мертвим, казав Христос. Але хіба не Він перед смертю обмив своїм учням ноги?..

Богоприсутній світ

Вирушили ми раннього рана, і, коли ввійшли в молоді кольчинські жита, сонце вже чесало колос. Парна мряка розсілася полем, і з-під неї, як з-під теплої вовни, озивалися перепелиці. Ми наче пливли в тих сивих сувоях, що свіжили нам лиця. Ішли легкома: старий із напівпорожнім вицвілим наплічником, я – з речами за пазухою. Весь одяг був на нас. Мені ще дісталася пом’ята фетрова крисаня. У ній, та ще й добряче зарослий, я теж скидався на моложавого діда.

– Світанкова мар віщує гожу днину, – обізвався старий. – На Талагія добра надія. Днесь його день. Правда, буде жарота. Видиш, які роси збиваємо?!

Я не тільки бачив, але й відчував – до пояса вже був мокрий. Із Латориці тягло сирим лепехом і рибним духом. Вітерець із ріки розвіяв туман і ніби роздув пломінці маків по полю. Я зірвав декілька квіток, що нараз у руці сором’язливо склали свої ніжні, як дівочі щоки, пелюстинки.

– Горять, як грань, – сказав дід. – Гейби червлені червецем.

– Чим? – перепитав я. – Червнем?

– Червецем. Комашина така. Нею барвили нитки, якими вишивали ружі на полотні.

Таке шитво не вицвітає. Буває, поблякне з роками розшитий рукав, вивітряться барви, а червецевий узор горить собі, як цей мак… Збирали червачків червецю лише в червні, тоді їх соки дозрівали до фарбування. От тобі й червень! Може, від того й місяць так нарекли. А може, від черешень, що паляться об цій порі. І гусінь тепер жваво плодиться по садах. І бджолині матки сіють черву… Тут гадок много. Легше з липнем чи серпнем.

– Червець, – пробував і я слово на смак. – Може, від нього і червлені стяги?

– Еге, і шовкові багряниці, у які вбиралося панство. Навіть сакос, царські шати. Дякуючи барвнику з черваків. Найбільшого ходу здобувся сей промисел за нашими горами, у галицькій землі. Через те купці, що з цілого світу приїздили сюди за крамом, називали її Червоною Руссю. От тобі й червачок! Малий золотник, та цінний.

Червоним колесом спиналося по горі сонце й гнало нас під рідкі шатра підлісків. Обіч тріщала вузька річечка, уже інша тут – рухлива, гостра, гірська. Кидала через зубате каміння перлову піну. Старий часто зупинявся, підбирав невидимого в папороті гриба й кидав у рюкзак. Схилявся він, ніби ненароком, над деякими травами, зривав їх. Виходило це в нього легко, прихапцем, добре набитим способом. Його очі справді бачили «щось», миттю вихапували з простору потрібне, а руки зграбно діставали це. Чимось то нагадувало птицю, що спритно добуває личинок із кори. Малорухливий у садибі на Поповій горі, тут він був у своєму питомому середовищі, на приволлі.

– Вечеря вже в тайстрі, – підбадьорливо кинув мені. Бо я ще не розумів, куди ми йдемо, з чим і за чим.

Далі сонце впливло в чисту просинь і побіліло. І забілило полуденний обшир. Навіть ґрунт під ногами.

– Ти коли-небудь ходив білими дорогами? – несподівано запитав мене старий.

Я заперечливо хитнув головою. Бо направду такими дорогами ще не ходив. І взагалі, що я знав тоді про дороги?! А тим більше про Путь.

– Супісь, – докинув мій попутник, як щось само собою зрозуміле.

Ми йшли все вгору та вгору, спираючись на відполіровані дощами жердини огорож. Інколи зі стовпця поглядав на нас гострооким і незалежним поглядом півень, і я боязко обминав той кілок. Дерев’яні хатки підгірського села стояли так близько одна до одної, що сусіди могли б цокатися з вікон келихами. Як у напівсні, дзвеніли десь коси невидимих косарів. А над церквою, що залишалася позаду, завис білий дим голубів.

Село обривалося ожинником. Біля крайньої хати ми сіли на скрипучу лавицю. Я дістав солдатську флягу, але вона була вже порожня. Очевидно, з вікна за нами зорили жваві оченята, бо тої ж миті, як я в задумі скапував рештки води в шкаралупу яйця при дорозі, на вулицю вистрибнуло хлоп’я з глеком, ледве не більшим за нього. Щербата глина креші пахла малиною. А вода… буває так, що вода, подібно до рідкісних пахощів, несподівано відтворює в пам’яті давно забуту картину.

Поки я пив, заплющивши очі, згадалося, як ми в інтернаті годували ведмедицю Машу. Її подарували школі ще ведмежатком лісники, і вона дорослішала разом із нами, обганяючи хлоп’ят і дівчаток зростом. Найбільше, пам’ятається, нас розважало те, як Маша розгортала цукерки – у хід ішли і кігті, і зуби, і чорна пігулка носа. Але цукерки ми любили теж, а їх було немилосердно мало. Тому до клітки частіше летіли підробки – обгорнуті камінці. Маша довго сопіла над кожним «гостинцем» і, коли нарешті виявляла обман, починала сумно чухати себе за вухом. А ми дружно сміялися…

– Такою водою досить губи змочити – і можна йти далі, знаючи, що вже не помреш, – сказав старий, пригортаючи до грудей жбан, як мати дитину.

– Та що там? – по-дорослому озвався хлопчик. – У нас її повний колодязь. Нікому й пити. Федьо в армії, мама у своєму клубі до вечора, а няньо десь у Казахстані ізслизся. Найшов собі якусь там.

Хлоп’ячу сорочку відтягувала донизу строката шеренга значків – напевно, туристи нагороджували його за смачнющу воду. Я не мав чим поповнити його колекцію. Дістав із кишені баночку згущеного молока, що завалялася в моїх пожитках, і простягнув хлопчикові.

– Не треба, – махнув той рукою, оглядаючи свої босі ноженята. – У нас корова.

– Це до чаю, – сказав я.

– Ми чай не п’ємо, – ляснув ґедзя на коліні.

– Тоді з водою.

– Таке скажете – з водою, – розгублено глянув спочатку на мене, потім на діда.

З ворини огорожі запіяв, аж затрубів, перістий когут. Малий погрозив йому кулаком:

– Ану заціпни – дітвака розбудиш!

Та півень непокірно потряс клаптями бороди й роззявився для нового кличу. Тої миті старий моторно підбіг до нього з піднятою пучкою. Когут завмер як зачарований. Пальці наблизилися до дзьоба й стисли його. Друга рука вхопила крило й перевернула птицю навзнак у траву. Якусь хвильку дід подержав біля її очей два пальці, доки півнячі повіки в’яло не замкнулися. Тоді спокійно одійшов.

Хлопчина аж захлинався від подиву:

– Дідику, як ви то зробили? Навчіть і мене. Може, й малого так можна зацитькати, коли не перестає ревати?

– Ні, хлопче, людську душу не гідно зацитькувати. Най плаче, коли їй кортить…

І ми далі пішли білою дорогою, повз покинутий тартак. За хвилину я оглянувся. Хлопця вже не було. Бляшанки з молоком, яку я поклав на лавицю, теж.

Мені ще ніколи не доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скам’янілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.

– Се гріх – топтати таке диво боканчами, – мовив старий і направду сів розшнуровувати взуття. – Такі дороги, видати, і в рай ведуть…

Ми перекинули зв’язані черевики через плече й пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їхніми густими, майже фізично відчуваними тінями приходили такі ж густі, якісь первісні спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.

Невдовзі