Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

було вбито з вогнепальної зброї, інших забито до смерті міліцейськими кийками. Крім того, з обох сторін були сотні поранених[265].

Після масових убивств 18 лютого настрої протестувальників певним чином змінилися. Демонстранти почали озброюватися палицями, щитами та військовими шоломами. Більше не було колишньої легковажності, натомість з’явилася майже військова дисципліна, а обличчя сховалися за чорними «балаклавами». Майдан перетворився на озброєний табір.

19 лютого демонстранти на чолі з войовничими групами націоналістів, зокрема, Правим сектором і партією «Свобода», відсунули міліцейські кордони й заволоділи прилеглими вулицями. В Ужгороді, Луцьку, Хмельницькому та Полтаві протестувальники захопили міліцейські відділки та адміністративні будівлі, а у Львові знову зайняли обласну держадміністрацію[266]. Уряд Януковича оголосив про перемир’я з лідерами опозиції.

Тим часом СБУ повідомило, що 18 лютого у п’ятьох районних відділках міліції Львова та в штабі Західного командування внутрішніх військ було захоплено півтори тисячі одиниць зброї та 100 тисяч комплектів боєприпасів[267]. Ширилися чутки, нібито цю зброю везуть до Києва. Але в світлі снайперських атак на Майдані 18 лютого ніхто не міг із певністю сказати, до чиїх рук потрапить ця зброя і хто в кого стрілятиме.

Уранці 20 лютого почалася стрілянина, й радикали прорвалися крізь кордони міліції, встановлені за два дні до того. Протестувальники ринули з Майдану вгору по вулиці Інститутській в напрямку урядового кварталу, й міліція почала відступати, відстрілюючись. Потім у протестувальників почали влучати снайпери, що стріляли з дахів і вікон навколишніх будинків. Демонстранти ховалися за дерева та бігли в укриття. Міліція теж потрапила під вогонь, і виявлені пізніше дані свідчать про те, що принаймні дехто зі снайперів стріляв і в протестувальників, і в міліцію[268]. Повні автобуси спецпризначенців залишили місце дії — їх замінили загони «Беркута», які потім теж були відведені. Коли стрілянина припинилася, вулиці були вкриті трупами, а центр міста опозиція міцно тримала в своїх руках. Близько 60 спецпризначенців було «захоплено і в полон»[269].

Головний лікар Майдану Олег Мусій повідомив про загибель 70 протестувальників, тобто за 72 години протистояння кількість жертв склала приблизно сто осіб[270]. Цих убитих в Україні стали називати «Небесною Сотнею». За даними українського МВС, у сутичці 20 лютого було вбито також 16 співробітників міліції[271].

Шок від цих убивств мобілізував рух спротиву. Жителі Києва приносили протестувальникам харчі й почали працювати на барикадах, створюючи довкола центру міста пропускні пункти з вузькими проходами. Янукович погодився на перемовини з трьома лідерами опозиції за посередництва міністрів іноземних справ Німеччини, Польщі та Франції. Протестуючи проти насильства, з лав Партії Регіонів вийшли 12 депутатів парламенту і міський голова Києва.

Після «ночі важких перемовин» Янукович і лідери опозиції погодилися на мирову угоду, якою передбачалося повернення до Конституції 2004 року (тобто передання владних повноважень від президента до прем’єр-міністра), дострокові президентські вибори, створення нового коаліційного уряду та амністію для всіх учасників заворушень. Янукович погодився також утриматися від введення надзвичайного стану й надати протестувальникам три дні для здачі усієї нелегальної зброї.

Однак сили безпеки, на які спиралася влада Януковича, кинули його напризволяще. Незабаром після вбивств на Майдані український парламент наказав усім внутрішнім військам і міліції повернутися до казарм. Міліція сприйняла цей наказ, як перший крок до звинувачення її в насильстві. Офіцери середньої ланки спробували зв’язатися з начальством, але це їм не вдалося. Тоді міліція почала «зривати погони» й тікати з Києва[272]. Коли європейські емісари залишили Адміністрацію Президента, персонал служби безпеки теж ринув із міста, залишивши урядові будівлі без охорони[273].

Подробиці мирної угоди були оголошені на Майдані лідерами опозиції, але після вбивств, у яких усі звинувачували Януковича, для багатьох протестувальників компроміс із ним або залишення його подальше перебування на посаді були неможливі. Правий сектор та інші активісти поставили вимогу: Янукович має піти у відставку до 10-ї години ранку, інакше вони усунуть його силою.

Оскільки й Адміністрація Президента, й власна резиденція Януковича залишилися без охорони, Янукович тепер побоювався за своє життя й вирішив тікати до Харкова. Після втечі Януковича насильство, що панувало в Києві, зовсім припинилося. У суботу 22 лютого на вулицях не було жодного представника міліції, і протестувальники взяли під свій контроль Адміністрацію Президента та резиденцію Януковича, просто зайшовши туди через головні ворота.

У Москві українські події сприймалися як класичний приклад повалення народом правителя-клептократа, яке могло повторитися в Росії. Режим в Україні був майже тотожнім режимові, створеному в Росії, з єдиною відмінністю: Україна, з її націоналістичним Заходом і проросійським Сходом, була більш плюралістичною. За таких обставин для російського керівництва було критично важливо дискредитувати українську революцію. Режим обрав традиційний спосіб відволікання уваги російського населення від зловживань його правителів — він розпочав війну.

22 лютого, на другий день після втечі Януковича з Києва, Росія почала планувати спецоперацію із захоплення Кримського півострова, переданого Україні в 1954 році Микитою Хрущовим. В інтерв’ю для документального фільму «Крим. Шлях на Батьківщину», знятого державним Першим телеканалом до річниці анексії, Путін сказав, що ухвалив це рішення о 7-й годині ранку після нічної екстреної наради із силовиками, присвяченої кризі в Україні. За його словами, він наказав колегам розпочати роботу «із повернення Криму до Росії»[274].

В ніч з 26 на 27 лютого 120 добре підготовлених і озброєних людей без розпізнавальних знаків захопили будівлю кримського парламенту в Сімферополі й підняли над нею російський прапор. Крім того, вони встановили контрольно-пропускні пункти на стратегічних пунктах. Вони не зустріли жодного опору, оскільки українське керівництво побоювалося, що збройний конфлікт може послужити приводом для окупації не лише Криму, а й усієї країни. У захопленому парламенті кримські депутати 27 лютого проголосували за розпуск уряду й призначення нового прем’єр-міністра — Сергія Аксьонова, ветерана кримського злочинного світу, відомого за прізвиськом «Гоблін».

28 лютого загони людей у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків розрізнення, захопили аеропорт у Сімферополі, заблокувавши кілька українських військових підрозділів, а також автошлях між Сімферополем і Севастополем. Їм допомагали цивільні волонтери з помаранчево-чорними георгіївськими стрічками — символом російської воєнної доблесті, взятим на озброєння проросійськими активістами в Криму. Російський військовий корабель заблокував Балаклавську бухту, де базувалася українська берегова охорона. 1 березня було захоплено ракетно-артилерійський підрозділ в Євпаторії, а у Феодосії ізольовано батальйон українських моряків. «Ввічливі зелені чоловічки», як стали називати цих військових без розпізнавальних знаків, почали займати стратегічні об’єкти скрізь[275]. Вони діяли невеличкими групами й з легким озброєнням, бо вочевидь були впевнені у відсутності військового опору. Захоплення