Читати книгу - "Білий домініканець"

які стоять серед живих і очікують на чудо, яке їх оживить.

Атмосфера стала такою магнетично задушною, що легкий подих вітру і той здавався дотиком невидимих рук. Тремтіння охопило все моє тіло, ніби плоть хотіла позбутися кісток. Щоб не беркицьнутися сторч головою зі стінного виступу, я вчепився за підвіконня.

Старий говорив, швидко ворушачи губами; я міг це чітко розгледіти. Його нужденне обличчя наче засвітилось юнацьким рум’янцем, наче у променях вранішнього сонця. Потім раптом він знову зупинився, наче вловив якийсь заклик. Напружено прислухаючись, з відкритим ротом і очима, спрямованими на статую, він кивнув, на вигляд повен щастя, тоді хутко щось пробурмотів у відповідь, прислухався ще раз і скинув радісно руки.

Щоразу, коли він витягував шию, прислухаючись, по натовпу пробігло гортанне шумування, радше схоже на хрипіння, ніж на шепіт: «Он, он! Вона рухається! Ось! Зараз! Вона кивнула!» — але ніхто не пхався наперед. Натовп перелякано посувався назад, сахаючись, мов од поривів вітру.

Я видивляв очі в риси старого: прагнув-бо прочитати на його губах, що він говорить. У душі не знати, чому я сподівався почути або вгадати ім’я Офелії. Але після довгих, незрозумілих мені фраз його губи знай повторювали одне слово: «Маріє!»

Бах! Мене наче громом прибило: статуя, посміхаючись, схилила голову. І не тільки вона: навіть її тінь на світлому піску, вчинила те ж саме! Марно я переконував себе: це тільки якась омана; рухи старого в моїх очах мимоволі перенеслися на статую, справляючи враження, що вона ожила. Я відвернув очі, твердо поклавши і далі панувати над своєю свідомістю. За мить знову глянув туди: статуя говорила! Вона схилилася до старого! Сумнівів уже не було!

«Будь насторожі!» — щось допомагало, коли я вперто згадував це застереження! А ще напуття мені було те, що я ясно відчував у своєму серці: щось неоформлене, але нескінченно мені дороге, щось, що здавалося мені повсякчасною близькістю палко коханої, озивається в мені, пнеться назовні і хоче знайти форму, щоб захистити мене, вставши переді мною з розкритими обіймами. Навколо мене виникає магнетичний вихор, сильніший за мою волю. Все, що залишилося в мені від релігійності, і благочестя з часів мого дитинства, що я успадкував у своїй крові, і що досі лежало в мені мертвим тяжарем, прорвалося, проникаючи з клітини в клітину мого тіла. Душевна буря в моєму тілі змушувала мої коліна підтинатися, наче кажучи: «Я хочу, щоб ти упав ниць і молився на мене!» — «То голова Медузи», кажу я собі, відчуваючи водночас, що мій розум огинається. І тоді я вдаюся до останнього засобу і переконую себе: «Не ставай проти зла!» І я більше не опираюсь, і заглиблююся в безодню цілковитого зневолення. Цієї миті я так ослаб, що вже не здолаю радити своїм тілом; мої руки зриваються з карниза, і я падаю на голови й плечі натовпу.

Як я вернувся до брами свого будинку, не второпаю. Деталі подібних дивних пригод нам часто не дано вловити, а інколи вони просто вивітрюються з пам’яті.

Певно, я гусеницею поповз геть по головах паломників, які мов поприкипали один до одного! Знаю лише, що врешті-решт опинився в ніші воріт, не годен податися назад або вперед, одначе статуя пропала з моїх очей, отож я не відчував уже на собі її чаклунського впливу. Магічний потік юрби поминав мене.

«До церкви! — гукнув хтось із саду, і мені здалося, що це був голос старого: — До церкви!». — «До церкви! До церкви!» — передавалося з уст в уста. «До церкви! Діва Марія звеліла!» — і незабаром усе злилося в один багатоголосий рятівний крик, який розрядив напруження.

Чари розвіялися. Крок за кроком, повільно, наче велетенська казкова стонога, вивільнивши голову з петлі, юрба рушила назад з сутіска. Останні в юрбі оточили старого, пропхавшись повз мене, і заходилися відривати клапті від його вбрання, аж він лишився майже голим. Вони цілували їх і ховали, наче реліквію. Коли вуличка спорожніла, я попрямував до акації, потопаючи в розкиданих всюди квітках.

Я ще раз хотів доторкнутися до місця, де спочивало тіло моєї коханої. Я ясно відчував: це востаннє.

«Невже я тебе вже не побачу, Офеліє?! Жодного разу більше! — запитував я в своєму серці. — Мені бодай одненький раз глянути на твоє обличчя!»

Порив вітру доносив із міста: «Будь благословенна, царице милосердя!»

Я мимоволі підніс голову.

На моїх очах промінь невимовного світла вихопив статую з темряви.

На крихітну мить, таку коротку, що удар серця в порівнянні з ним здався мені людським життям, подобизна перетворилася на Офелію і всміхнулася мені. Відтак знову спалахнув на сонці нерушно золотий лик кам’яної Богородиці.

Я зазирнув у вічне теперішнє, яке для звичайних смертних є лише порожнім і незрозумілим словом.

Воскресіння меча

Незабутнього відчуття зазнав я, коли одного разу поклав оглянути спадщину мого батька і наших предків. Я обстежив поверх за поверхом, і мені здавалося, що спускаюся від століття до століття, аж у сутінь середньовіччя.

Мудро розставлені меблі, шухляди, повні мережевих хусток; тьмяне люстро у блискучих золотих рамцях, у якому я набачив себе, якогось молочно-зеленого привида; потемнілі портрети чоловіків і жінок у старовинному вбранні, вигляд якого мінявся, як того вимагала доба, в усіх обличчях учувалася виразна родова схожість, яка іноді, здавалося, кудись зникала, коли білявці ставали брюнетами, щоб потім знову вирватись у цілковитій первовічність, як ніби сам рід згадував про свої витоки. Золоті, оздоблені самоцвітами пуделка, в яких подекуди ще лишалася дрібка нюхального тютюну. Здавалося, вони ще вчора ставали в пригоді. Перламутрові шовкові стоптані дамські туфельки на шпильках дивної форми, які, коли я їх поставив разом, викликали в моїй уяві юні жіночі образи: матерів і дружин наших предків; різьбовані ціпки з пожовтілої слонівки; кільця з нашим гербом, то манюсінькі, наче на дитячі пальченята, то раз у раз такі великі, наче їх носив велетень; сюрдути, тканина на яких від часу так стончилася, що, здавалося, дмухни на неї, і вона розсиплеться. У деяких кімнатах курява лежала повстю, так що я брів по кісточки у ній, а щойно відкривав двері, вона бгалася жужмом; на килимі, під моїми ногами проступали квітчані візерунки і звірині морди, коли я, крокуючи, розгрібав куряву ногами.

Я так захопився спогляданням усіх цих речей, що поміж них мені минали цілі тижні. Іноді усвідомлення того, що на землі крім мене живуть ще якісь люди, геть зникало в моїй голові.

Якось — я тоді ще вчився у школі, — нас повели на екскурсію до маленького