Читати книгу - "Соловей"

супом з локшиною.

М’яка їжа.

Я йду далі. Чого я ніколи не роблю, то це не зупиняюся.

— От і прийшли, — каже мій син, відчиняючи двері кімнати 317А.

Тут гарно, правда. Невеличка одномісна квартирка. Кухня розташована в кутку біля дверей. З порога видно обідній стіл з чотирма стільцями й вітальню, де навколо газового каміна стоїть журнальний столик, диван та два стільці.

У кутку — новенький телевізор із вбудованим відеомагнітофоном. Хтось (мабуть, мій син) поставив до книжкової шафи кілька моїх улюблених фільмів. «Жан де Флоретт», «На останньому подиху», «Віднесені вітром».

Я бачу свої речі: зв’язана мною вовняна хустка висить на спинці дивана, мої книги стоять на полицях. У невеликій спальні тумбочка біля мого боку ліжка заставлена пляшечками з пігулками. Такі собі невеличкі джунглі з пластикових помаранчевих циліндрів. Мій бік ліжка. Смішно, але деякі речі не змінилися після смерті мого чоловіка. І це одна з них. Лівий бік ліжка мій, навіть якщо я сплю в ньому сама. Біля ліжка стоїть моя валіза, як я й просила.

— Ти ще можеш передумати, — каже він тихо. — Поїхали зі мною додому.

— Ми вже про це говорили, Жульєне. Ти надто заклопотаний. Ти не мусиш переживати через мене цілодобово.

— Думаєш, я переживатиму менше, якщо ти будеш тут?

Я поглянула на своє дитя, знаючи, що моя смерть спустошить його. Я не хочу, щоб він бачив, як я повільно вмираю. Не хочу, щоб це бачили його доньки. Я знаю, як це. Якщо ти побачив деякі речі, їх уже неможливо стерти зі своєї пам’яті. Я хочу, аби вони пам’ятали мене такою, як я є, а не такою, якою я стану, коли рак здолає мене.

Він веде мене в маленьку вітальню й садить на диван. Потім наливає трохи вина і вмощується поруч.

Я розмірковую про те, як почуватимусь, коли він поїде. Упевнена, він думає про те саме. Зітхнувши, він дістає зі свого портфеля стос конвертів. Зітхання заміняє слова. У ньому я відчуваю, що переходжу від одного стану до іншого. У цій новій, спрощеній версії мого життя мій син мусить дбати про мене, а не навпаки. Це незручно для нас обох.

— Я сплатив рахунки за поточний місяць. Я не знаю, що робити з цими речами. Думаю, тут переважно мотлох.

Я беру листи і продивляюся їх. «Персональний» лист зі Спеціального олімпійського комітету… повідомлення від дантиста, що з моменту мого останнього прийому минуло шість місяців.

Лист із Парижа.

На ньому багато червоних позначок, наче поштова служба пересилала його з місця на місце або ж не туди доставила.

— Мамо? — каже Жульєн. Він такий спостережливий. Нічого не пропустить. — Що це?

Він тягнеться до конверта, який я не хочу йому давати, але пальці мене не слухаються. Моє серце починає калатати.

Жульєн відкриває конверт і дістає сірувато-бежеву картку. Запрошення.

— Тут написано французькою, — каже він. — Щось про Військовий хрест. Отже, це про Другу світову? Це для тата?

Авжеж. Чоловіки завжди думають, що війна — це їхня справа.

— Тут у куточку щось написано від руки. Що це?

Війна. Це слово огортає мене, розправляє свої чорні крила, стає таким великим, що я не в змозі відвернутися. Проти свого бажання я беру запрошення на зустріч провідників у Парижі.

Вони хочуть бачити мене.

Як я можу піти туди, не згадавши жахливих речей, які робила, таємницю, яку берегла, чоловіка, якого вбила… і того, якого мала б убити?

— Мамо? Хто такий провідник?

Я ледве знаходжу сили, щоб вимовити:

— Це той, хто допомагав людям під час війни.

Розділ 15

Опір починається, коли ви ставите собі запитання.

А потім питаєте про це когось іншого.

Ремко Камперт

Травень 1941 року

Франція

Тієї суботи, коли Ізабель вирушила в Париж, В’янн була дуже заклопотаною. Вона попрала одяг, розвісила його сушитися, прополола город та зібрала кілька ранніх овочів. Наприкінці довгого дня жінка винагородила себе ванною й помила голову. Вона витирала волосся рушником, коли почула стукіт у двері. Стривожена неочікуваним візитом, В’янн застібнула корсет і пішла відчиняти. На її плечі стікала вода.

За дверима стояв капітан Бек у своїй польовій формі.

— Капітане, — сказала вона, відкидаючи мокре волосся з обличчя.

— Мадам, — відповів він, — ми з колегою сьогодні рибалили. Я приніс вам нашу здобич.

— Свіжа риба? Чудово. Я засмажу її для вас.

— Для нас, мадам. Для вас, Софі і мене.

В’янн дивилася на Бека й рибу в його руках. Вона знала, що Ізабель не прийняла б цього дарунка. Вона знала й те, що її друзі й сусіди сказали б, що також його не прийняли б. Їжа. Від ворога. Відмовитись — це питання гордості. Усі це знали.

— Я не вкрав і ні в кого її не забрав. Жоден француз не має на неї більше прав, ніж я. Нема нічого поганого в тому, щоб узяти її.

Він мав рацію. Це була риба з місцевої річки. Він не конфіскував її. Коли вона простягла руку до риби, тягар раціональності міцно притис її.

— Ви рідко їсте з нами.

— Тепер усе інакше, адже ваша сестра поїхала, — відповів він.

В’янн відійшла, пропускаючи його в дім. Він, як і завжди, одразу зняв кашкет і пішов у свою кімнату. Лише коли клацнула ручка його дверей, В'янн усвідомила, що стоїть на тому самому місці, тримаючи в руках мертву рибу, загорнуту у свіжий випуск газети «Pariser Zeitung», яку німці друкували в Парижі.

Вона пішла на кухню. Поклавши рибу на стіл, В’янн помітила, що він уже її помив і навіть почистив від луски. Вона ввімкнула плиту й поставила чавунну сковорідку на вогонь, наливши в неї повну ложку безцінної олії. Поки смажилися картопля й цибуля, вона приправила рибу сіллю й перцем і відклала її вбік. Дуже скоро дім заповнив спокусливий аромат. Софі прибігла на кухню й зупинилася там, де раніше був стіл.

— Риба, — вимовила вона з благоговінням.

Звільнивши ложкою місце, В’янн поклала рибу між овочами. Краплинки жиру застрибали в посудині, а рибина одразу вкрилася скоринкою. Нарешті вона додала до страви кілька консервованих лимонів, спостерігаючи, як вони тануть на сковорідці.

— Іди скажи капітанові Беку, що вечеря готова.

— Він їстиме з нами? Тітоньці Ізабель це не сподобалося б. Перед від’їздом вона наказала ніколи не дивитися йому в очі й намагатися не залишатись із ним в одній кімнаті.

В’янн зітхнула. Привид її сестри досі був тут.

— Це він приніс рибу, Софі, і він живе тут.

— Так,