Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

class="p1">У політ вміщався її приїзд в те селище. Наймання квартири в старої бабці. Робота в психоневрологічному диспансері для алкоголіків, який теж розташувався в селищі. Перше побачення з Едиком, його здивування і радість, так, непідробна радість в його очах, коли вона сказала, що вже два місяці живе тут, у селищі. Їхнє кохання в кімнаті побачень. Слова Едика:

— Ти справді тут житимеш?

— Так. Доки ти сидітимеш.

— Бідна мала, — він зітхнув.

— Я не мала, — сказала Віталія. — Виросла. Називай мене Вітою.

— Авжеж, мала, — він посміхнувся.

На другому побаченні Едуард сказав, що в їхній медчастині, в колонії, є медсестра-пенсіонерка. Якби вона мала освіту…

— Я матиму, — сказала Віталія.

Вона вже знала: в райцентрі цього району є медучилище. Наступного року вона вступила туди. З психдиспансеру дали відмінну характеристику санітарці Віталії Снігурець. А оскільки мала за плечима курс медінституту, та ще й столичного, її прийняли відразу на другий курс. У диспансері для алкоголіків-психів всі знали, що вона приїхала доглядати стареньку далеку родичку. Після трьох років навчання Віталія отримала диплом медичної сестри й за допомогою Едуарда, який і тут мав вплив, була прийнята на роботу в медичну частину при колонії. Тепер вони зустрічалися регулярно, під час кожного Вітиного чергування. Едик приходив на ніч, і вони кохалися. Коли через рік Віталія, як молодий спеціаліст, отримала квартиру в будинку для військовослужбовців, котрі служили в колонії, Едуард став доволі часто приходити й до неї додому. Начальство, очевидно, знало, що він повернеться. Тим більше, що вся дисципліна в колонії, по суті, трималася, хай жорстка і жорстока, за зеківськими правилами, на його авторитеті й правилах, встановлених ним, тож начальство мало небагато роботи.

— Якби не ти, ех, як я свиснув би звідси, — сказав якось він після такого «домашнього побачення».

Віталія аж надто пильно поглянула на нього:

— То втікай.

— Щоб і тебе посадили? Нє, я своє відбатожу. І тоді разом поїдемо до столиці Кийова. Навстріч щастю, довгому, як міст Патона. Ну, мала, не супся. Я тебе не кликав, сама приїхала.

— Не кликав? Ти таки гад!

— Ну, кликав, кликав, — він засміявся. — Серцем і печінкою, яку нудьга згризала. Ти ж почула. — І міцно пригорнув її.

— Почула…

— А знаєш, — вимовив після паузи — тиша аж хрустіла, — якщо ти не проти, узаконимо наші стосунки.

— Узаконимо? — Вона спробувала усміхнутися. — Хіба ми з тобою незаконні?

— Ну, розпишемося.

«Я давно цього чекала», — подумала Віталія, а сказала:

— Коли ти станеш вільною людиною, тоді й поставимо штампик.

Через півроку він знову запропонував розписатися. Цього разу Віталія згодилася. Та коли повідомили про своє рішення керівництво колонії, її виликав начальник медчастини, сказав:

— Віталіє Миколаївно, я б не радив цього робити… Я буду змушений…

Виявилося — змушений буде звільнити її зі служби. Працівниця колонії не мала права бути одруженою із зеком. Одружитися могли, але вона втрачала право бути медсестрою в колонії. Хіба раз на півроку могла з’явитися на побачення до законного чоловіка.

— Суки, — тільки й сказав Едуард і сплюнув.

Усе лишилося по-старому. Вона просто медсестра. Просто…

На її двадцятип’ятиріччя Едик подарував ще одну викувану залізну троянду. Блакитну, з червоними відблисками. Віта сказала, що в неї теж є подарунок: вона вагітна. Чекала його слів у відповідь і почула:

— Я радий, мала. — Поправився: — Радий, Вітусю.

Він її пригорнув. Міцно, як умів і як їй подобалося — ніжно й трохи по-ведмедячи. Далі сказав, що вперше в житті кохатиме вагітну жінку. А вже після кохання, коли обоє лежали знеможені:

— Давай витримаємо строк, маленька моя. Ще тільки три роки. А тоді буде в нас багато дітей, скільки ти захочеш. Ладушки?

Віта зіщулилася. Всередині. А потім хтось вилив туди чайник, а може, й відро окропу. Стало спекотно-нестерпно, боляче. Та вона погасила той вогонь. Стала загортати вугілля, що тліло.

— Ти образилася?

Хтось питав здалеку. Далеко-далеко. Шептав через цілий ліс. Крізь ніч і туман.

Та вона почула. Сказала сухо, ніби про щось несуттєве, гасячи скигління всередині:

— Добре. Почекаємо. Почека…

Зробила аборт в райлікарні, а потім ще раз, уже не кажучи йому. За півтора року до його звільнення. За півтора…

У маленькому селищі приховати щось, тим більше такі зв’язки, було неможливо. І в колонії, і в селищі знали, чия вона кохана. Одні дивилися на неї з подивом — як таке можливо? Другі, знала вона, запитували себе, знайомих: навіщо така жертовність, чи вартий її той зек, бо, кажуть, то неабиякий бандит і грабіжник. Треті засуджували, казали, яка вона дурна, або ж інше — обоє, певно, рябоє. Віталії було те майже байдуже. Майже, бо вона сама задавала собі подібні запитання й не знаходила на них відповіді. Не тільки, не лише його тіло, вміння кохати, задовольняти як жінку, змушувало лишатися, вдовольнятися скромним життям медсестри у медчастині, що обслуговувала злочинців, і непевним статусом у маленькому селищі серед волинського лісу. Було щось більше, більше за кохання й жертовність, але вона не могла, не вміла його назвати. Не могла знайти його ім’я (чи просто назву) й визначити йому місце в її житті.

«Це мій світ», — сказала якось собі у відповідь на власні сумніви й почула, як хтось відповів: «Покажи, де він?»

Не могла показати. Маленька квартирка, без зручностей, хіба що з паровим опаленням, куди навіть воду треба було носити… Раз на три дні шлях на чергування (потім взяла собі ще півставки). Читання, робота вдома, телевізор. Навчилася в’язати, зв’язала теплі светри для Едуарда й собі. Навчилася влітку і восени збирати гриби. Помагала сусідам садити й збирати картоплю, за що ті віддячували мішком-другим бульб.

Мама Даза сказала на прощання: «Пиши».

Вона написала одного листа, другого і порвала. Дивилася на сторінку з буквами, що складалися в слова, й думала: про що вони? Її теперішнє життя? Але ж воно не таке, як описує. І замість довгого послання написала один рядок: «Мамо, у мене все добре. Віта».

Мама відповіла: «Приїжджай, я тебе дуже чекаю. Твоя мама».

Не поїхала. Не приїхала й мама.

Раз у відпустку Віталія таки вибралася до Києва. У неї був ключ від квартири. Спершу навідалася до поліклініки, де працювала мама, дізналася, коли чергує. І тоді подалася до їхньої скромної оселі. Тут нічого не змінилося, хіба