Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

ні на йоту не сумніваючись, що обоє вони працюють задля майбутнього, яке дасть їм усе і, зокрема, одне одного. А потім від нього перестали надходити листи.

Їй було двадцять чотири роки того весняного дня, коли в її кабінеті у будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь» задзвонив телефон.

— Даґні, — мовив знайомий голос, — я у «Вейн-Фолкленді». Приходь сьогодні, повечеряємо. О сьомій.

Він із нею навіть не привітався, наче вони лише вчора бачилися.

На мить їй перехопило подих, і Даґні знову намагалася опанувати вміння дихати, зрозумівши, який дорогий для неї цей голос.

— Добре… Франциско, — відповіла вона.

Їм більше не потрібно було нічого казати.

Поклавши слухавку, думала, що його повернення цілком природне, і що вона завжди чекала на цю подію, хоча, звісно, не могла передбачити раптової потреби вимовити його ім’я і відчути, як щемко кольнуло серце.

Того вечора, зайшовши в готельний номер, вона мов заціпеніла.

Франциско стояв посеред кімнати, дивився на неї, і на його обличчі почала з’являтися якась несмілива усмішка, ніби він утратив здатність усміхатися і тепер дивувався, що знову набув її. Дивився на неї недовірливо, немов не знаючи, хто вона така, і що відчуває він сам. Його погляд був, як благання, волання про допомогу людини, яка не вміє плакати. Спробував було вимовити їхнє давнє привітання, навіть почав, але затнувся на другому слові. Натомість, після миттєвої паузи, сказав:

— Даґні, ти чарівна.

Фраза пролунала так, наче ця думка його ображала.

— Франциско, я…

Він похитав головою, не даючи ні їй, ні собі промовити слів, яких вони ніколи не казали одне одному, й чудово розуміючи, що саме цієї миті вимовили їх і почули.

Підійшовши, взяв її руку в свою, поцілував у вуста і надовго притиснув до себе. І коли Даґні знову глянула на його обличчя, він усміхався: упевнено і задерикувато. Це був усміх, який свідчив, що Франциско контролює себе, її, все на світі, й наказував їй забути те, що вона побачила першої миті.

— Привіт, Чушко, — привітався нарешті він.

Даґні ні в чому не була впевнена, крім того, що не варто ставити жодних запитань. Вона всміхнулась і відповіла:

— Привіт, Фріско!

Вона була здатна зрозуміти будь-яку зміну, крім тієї, що сталася з ним.

У його обличчі не було жодної іскри життя, щонайменшого натяку на радість. Воно зробилося непроникне. Його недавня благальна усмішка свідчила не про слабкість; в ньому з’явилася рішучість, що межувала з жорстокістю. Він гордо випростав спину під вагою нестерпної ноші. Даґні не вірила своїм очам: на його обличчі проступили скорботні зморщечки; він був вимордуваний.

— Даґні, не дивуйся нічому, що я роблю, — мовив він, — і нічому, що я колись робитиму.

Надавши їй це скупе пояснення, далі він поводився так, ніби з’ясовувати більше нічого.

Вона хіба що трошечки непокоїлася; за його присутності взагалі неможливо було боятися. А коли Франциско засміявся, їй здалося, що вони повернулися в їхній ліс на березі Гудзону. Він не змінився і ніколи не зміниться.

Вечерю подали в його номер. Їй було кумедно сидіти навпроти Франциско за столом, сервірованим із холодною формальністю відповідно до своєї непомірної вартості, у номері готелю, який радше скидався на залу європейського палацу.

«Вейн-Фолкленд» вважали найвидатнішим готелем усіх континентів. У ньому панувала недбала пишнота. Оксамитові портьєри, помпезна ліпнина стель і розкіш канделябрів разюче контрастували з істинним призначенням цієї будівлі. Його гостинністю могли скористатися лише сильні цього світу, люди, які приїжджали до Нью-Йорка полагодити справи, покликані порятувати весь світ. Вона зауважила, що поведінка офіціантів, які обслуговували їхню вечерю, була підкреслено шаноблива стосовно саме цього конкретного гостя, але Франциско цього не помічав. Він почувався, як вдома, бо давно вже звик до того факту, що він — сеньйор д’Анконія з «Міді д’Анконій».

Даґні дивувало, що він зовсім не говорив про свою роботу. Сподівалася, що робота й досі належить до головних його зацікавлень, і що насамперед він поділиться з нею своїми здобутками. Але він про це мовчав. Натомість почав активно розпитувати про її роботу, її прогрес, про перспективи і те, як вона загалом ставиться до «Таґґарт Трансконтиненталь». Вона розповідала про все так, як звикла з ним говорити, розуміючи, що він єдиний здатен зрозуміти її пристрасну відданість справі. Він уважно слухав, не коментуючи і без жодних зауважень.

Офіціант увімкнув радіо. Залунала тиха безпристрасна музика, покликана створити тло для вечері. Аж раптом лавина звуків, немов підземний поштовх, накрила кімнату; стіни затремтіли. Приголомшив не гучний звук, а потужна мелодія. Це був новий концерт Гейлі. Четвертий.

Вони обоє вбирали це повстання, музичний заколот, гімн тріумфу великих мучеників, які відмовилися коритися болю. Франциско слухав, дивлячись у вікно на місто.

Раптом, без жодного переходу, він запитав якимось дивним безбарвним голосом:

— Даґні, як би ти відреагувала, якби я попросив тебе покинути «Таґґарт Трансконтиненталь», начхавши на її подальшу долю? Нехай собі котиться під три чорти, очолювана твоїм звитяжним братиком.

— Тобі цікаво знати мою реакцію на пропозицію накласти на себе руки? — обурено запитала вона.

Франциско промовчав.

— Чому ти взагалі таке запитуєш? — слова різко злітали з її вуст. — Я не сподівалася, що ти про таке жартуватимеш. Це не схоже на тебе.

На його обличчі не було й натяку на жартівливий настрій. Відповів тихо і серйозно:

— Ні, звісно ж, я про таке не жартуватиму. Не варто було запитувати.

Даґні довелося докласти певних зусиль, щоб перевести розмову на його роботу. Франциско відповідав на всі її запитання, але стримано і без жодного ентузіазму. Вона переповідала відгуки промисловців про «Мідь д’Анконій», про блискучі перспективи компанії під його керівництвом.

– Їхня правда, — мляво погодився він.

Раптом їй стало тривожно. Не розуміючи, що спричинило це відчуття, Даґні запитала:

— Франциско, чому ти приїхав у Нью-Йорк?

Він неквапно відповів:

— Один приятель попросив мене зустрітися.

— У справах?

Дивлячись кудись повз неї, ніби спостерігаючи за власними думками, з якоюсь гіркою усмішкою, але несподівано м’яко і сумно, відповів:

— Так.

Коли вона прокинулась поруч із ним у ліжку, було вже далеко за північ.

Знадвору не долинало жодних звуків. Життя немов завмерло в спокійній тиші кімнати. Розслаблена, виснажена і щаслива, вона лінькувато повернулася до нього. Франциско напівлежав на спині, спершись на високо підбиту подушку, з чітко окресленим профілем на тлі тьмавого світла нічного неба у вікні. Він не спав. Очі були розплющені, вуста міцно стиснуті, як у людини, яка долає нестерпний біль, не намагаючись навіть приховати страждань.

Даґні не наважувалась і поворухнутися. Відчувши її погляд, Франциско повернувся. Раптом, зригнувшись усім тілом, відкинув ковдру, подивився на її голе тіло і впав уперед,