Читати книгу - "Схід"

Токмок, Кемін, Тору-Айгир, Чолпон-Ата, Григор’євка, Корумду, Кут-Ургу. Тюп, Кизил-Суу, Дархан… Із Мургоба ми почали повертатися. Здається, на третій день.

У середині чи то села, чи то міста стояв готель, вкритий зеленою бляхою. Для людей Заходу, які їхали своїми «тойотами» і «ленд роверами» по Pamir Highway. На дахах машин вони мали каністри. По п’ять, по вісім двадцятилітрових резервуарів. Вміст одного коштував стільки, скільки становила місячна пенсія у Мургобі. Готель у західному стилі, лише перед входом — згідно з тутешнім звичаєм — треба було зняти черевики, і далі босоніж. Кількадесят пар безладно розкидані перед порогом. Я уявляв собі, як виходжу п’яний і в потемках приміряю черевики за черевиками. В їдальні французькі, американські, ізраїльські і німецькі глобтротери безпорадно повторювали: «Potatoes, beer, potatoes, beer…» Кухонні бабушкі у білих чепцях дивилися на них спокійно, непорушно, здалеку.

Ми почали повертатися. Так, після трьох днів. Навіть самому собі важко було вдавати, що маємо тут якісь справи. Або що шукаємо правду, на кшталт професійних мандрівників і репортерів. Зовсім мене не обходили ні правда, ані навіть Мургоб. Я відчував, як тепло і сонячне сяйво ллються крізь щораз рідше повітря. Дивився на власну тінь, яка накривала клаптик сухої землі. Прислухався до звуків, які знав з інших часів. Мене цікавило, чи у Мургобі моє існування зміцнюється, чи теж пригасає. Мургоб проникав крізь шкіру і збуджував, а водночас млоїв, як розчинений у крові біль.

Високогірна хвороба не давала нам спати. Я прокидався на світанку і йшов розглядати барви і форми. Суха коричнева, сипка бежева, пильна жовта. Фотошоп. Пласкі будинки виростали із землі, мов тектонічні утвори. Здавалися старими як світ. Потім сходило сонце, і чорні, гострі тіні падали на пісок. Я знову чекав, коли прокинеться господиня. Під час прощання ми розчулилися. Обіймалися, трималися за руки. Дивилися одні одним в очі. Ми заплатили більше, ніж було домовлено. Важко по-іншому подякувати людям, для яких гостинність є професією.

Отож ми поїхали у зворотному керунку. До Каракулю було, може, двісті кілометрів. Знову по шутрі, під гору і вздовж колючої огорожі. Вона тяглася справа, а десь за нею, в глибині безводних гір, був Китай. Колючий дріт пролягав від Балтики до Тихого океану. Тепер іржавів, як ті гільзи і бляшанки. Колись огороджував імперію. Був набагато вищим за огорожі пасовищ. Так тоді думали: загородити, щоб стадо не розповзалося, щоб не прийшло чуже, щоб все не змішалося. Це були прості ідеї. Забрати в одних, роздати іншим, загородити, неслухняних убити. Найкраще вбити всіх, залишивши лиш пару, щоб виростити нових. Ми їхали вздовж колишніх кордонів цього пасовища. Я тут, щоб переконатися, який воно мало вигляд, доки сягало і чи в інших краще, чи гірше.

Здалека Каракуль був як порт. За останніми домами синіли води озера. На протилежному березі височіли вдалині засніжені гори. Над пласкими дахами обійсть стирчали десятки дерев’яних стовпів. Не було жодного рівного. Кожен хилився в інший бік і під інакшим кутом, і скидалося на порт. Ніби білі човни гойдаються на хвилях, і вгорі видно, як рухаються чорні щогли. Але це була всього лиш електромережа. Потім, ходячи по селищі, я заговорював з чоловіками, питаючи «как с елєктрічєством» і показуючи на дроти. Вони лиш заперечно хитали головами. Не було. Струм закінчився разом з крахом імперії. Залишилась тільки ця конструкція з дерева і дроту, що нагадувала міраж порту. Синява вод була справжньою. Поверхня озера займала триста вісімдесят квадратних кілометрів, його глибина становила двісті тридцять метрів. Окрім села Каракуль, над ним не було більше ніяких поселень. Алебастрові гори відбивалися у голубому дзеркалі. В цілім селі не було ні одного човна. Думаю, що жодного човна не було на всьому озері. У соленій воді не було риби. Ніхто не виходив на берег. Доми стояли віддалік, обернені до озера глухими стінами. Двоє чоловіків вимочували шкури яків. Сказали мені, що зроблять з них кінську збрую. Яки паслися на іншому березі. Раз на тиждень звідти привозили молоко. Коли воно скисало, то ставало гостре на смак і густе, як грецький йогурт. Ми їли його ложками і загризали пласким, круглим хлібом, який пекли у глиняних печах на подвір’ях. Поміж домами, на майданчиках і у завулках лежав сірий пісок. За селом росла трава, поодинокі, немічні стебла. Між билинками проступала гірка сіль. Білий наліт, ніби земля спітніла. Я ходив і ходив. Зустрів кількох псів і одного кота. Заговорював з різними людьми. Діти були з яками на пасовищах, тож не було кому викрикувати «Гельол!». Пополудні повіяв холодний вітер з півночі. Щойно була помірна спека, а тепер збиралося на сніг. Треба було вдягнути на себе все з наплічника. Сутеніло, і в крамниці не було світла. Жінка стояла у темряві, а я відчував, що, зайшовши сюди, мушу щось купити. Але що? Рис? Чай? Цукор? Овальниє сігарєти без фільтра «Польот»? Не було майже нічого. Не було навіть запаху, властивого крамницям. Навіть тим найбіднішим у підляському чи мазовецькому селі сімдесятих років минулого століття. Там теж було убого, але чимось таки пахло. Хлібом, печивом, пивом. А тут нічого. Наче крізь крамницю дув холодний, без запаху, вітер з-над Паміру. Я злякався, що зараз стане зовсім темно, і купив дві голубі пачки «Польоту» і цукерки. Продавчиня повідомила із стриманою гордістю: «Ето конфєти із Украіни». Були жахливі. Я повернувся до квартири і скулився на матраці.

Не міг спати і прислухався до биття власного серця. Воно билося швидко і неглибоко. Каракуль лежав на висоті чотирьох тисяч метрів. За вікном гуркотів малий агрегат. Я відчував, як холод проникає крізь стіни. Коли було вирішено, що я сюди приїду? Адже ніколи не мав такого задуму, а тепер от лежав у мороці і холоді Сходу. Рік у рік, країна за країною. Стаючи щораз старшим. Очікуючи, що об’явиться щось близьке до сенсу. З легкою зневагою до тих, що «potatoes, beer, potatoes, beer…». Наче вони якісь заброди. Ніби причиною їхньої тут присутності було винятково нахабство, а моєю — призначення. Я хотів бути наодинці зі своєю долею. Лежав, згорнувшись у клубок, і прислухався до вітру. Той монотонно і важко перевалювався через хребет Паміру. Обтирав холодне тіло об вершину Гармо, яка колись називалася Пік Комунізму.

Намагаєшся наздогнати минуле. Так думаю, коли я втомлений, нічого не хочу і над Паміром віє холодний вітер. Не можу пройти повз жодного Лєніна, не зробивши йому знимки. І відчуваю щось на кшталт радості,