Читати книгу - "Дотик"

Дворецький-англієць повідомив, що містер Дьюї вдома. При цьому він скоса поглядав на непроханого гостя: таке незвичне вбрання, недоглянутий кінь… Та оскільки містер Кінрос випромінював спокійну гідність і владність, дворецький погодився доповісти про нього хазяїну.

Чарльз Дьюї був схожий на кого завгодно, але не на фермера. Він був маленький на зріст, опецькуватий, сивочолий, мав пишні бакенбарди, але був безбородий; вбраний у зшитий на замовлення дорогий лондонський костюм, вишукану шовкову краватку, а комірець білої сорочки був накрохмалений так, що, здавалося, ось-ось зламається.

— Ви застали мене в міському вбранні — щойно повернувся з ділової поїздки до Батерста, після якої влаштували невеличкий бенкет. Сонце вже давно перевалило за щоглу, — торохтів Дьюї, проводжаючи Александра до свого кабінету, — час пропустити чарчину. Ви не проти?

— Я не маю звички регулярно вживати спиртне, містере Дьюї.

— Що таке? Релігійні принципи? Добровільне самообмеження і таке інше?

Чарльзу Дьюї здалося, що коли б вони були надворі, то Кінрос сплюнув би з досади на землю, але натомість той лише гордовито закопилив губу.

— Я не маю релігійних принципів. Існує вкрай небагато принципів, яких я дотримуюся, сер.

Ця досить недоброзичлива відповідь зовсім не засмутила Чарльза; будучи сангвініком, він толерантно ставився до вад своїх ближніх і не судив їх суворо.

— Тоді можете попити чаю, містере Кінрос, а я тим часом поп’ю нектару з річечок, що течуть серед торф’яників вашої батьківщини, — весело відказав він.

Усівшись у крісло з пляшкою шотландського віскі в руках, він з цікавістю поглянув на свого гостя. Який незвичайний на вигляд тип: загострені колючі брови, козлина борідка, як у Ван Дейка… Очі, які не виказували жодних емоцій, але бачили все. Напевне, дуже розумний та освічений. Йому вже розповідали про цього Кінроса в Батерсті: він був у всіх на вустах, бо ніхто не знав, що він замислив, однак ніхто не сумнівався, що він неодмінно щось замислив. Американська одіж у стилі старателів та переселенців підказувала, що його цікавило золото, але, хоча цей чоловік і побував у Гілл-Енді кілька разів, єдине золото, яке він знайшов, було золото пишного волосся Рубі Костеван.

— Я здивований тим, що ви й досі до мене не навідалися, містере Дьюї, — мовив Александр, з вдячністю сьорбаючи гарячий ассамський чай.

— Не навідався? Куди? І з якого це дива?

— Річ у тім, що я придбав триста двадцять акрів орендованої вами землі майже рік тому.

— Що за чортівня?! — вигукнув Чарльз, випрямляючись у кріслі. — Уперше про це чую!

— Ви ж мали отримати листа з Департаменту земельних ресурсів.

— Мав отримати, але ж не отримав, сер!

— От же ж ці державні установи! — сказав Александр, співчутливо цокаючи язиком. — Б’юся об заклад, вони працюють тут, у Новому Південному Уельсі, іще повільніше, аніж, скажімо, у Калькутті.

— Я обов’язково розповім про це неподобство Джонові Робертсону. Це він затіяв усю ту плутанину з законом про відчуження державних земель! І це при тому, що він сам теж є скватером! Це звична проблема з тими, хто потрапляє до парламенту, навіть такого недосконалого та обмеженого в повноваженнях, як наш: його члени стають сліпими до всього, що не пов’язано з підвищенням державних доходів, але від тих десяти фунтів, що скватер платить за оренду, мало зиску.

— Так, я зустрічався з Джоном Робертсоном у Сіднеї, — зазначив Александр, ставлячи на стіл чашку. — Однак це не просто візит ввічливості з мого боку, містере Дьюї. Я прибув сюди для того, щоб поінформувати вас, що я знайшов золотий пласт на тій ділянці землі біля Кінрос-ривер, яку я придбав під своє фермерське господарство.

— Кінрос-ривер? Що це ще за Кінрос-ривер?

— То була безіменна притока ріки Аберкромбі, тому я дав їй своє ім’я. Я помру, але ріка понесе моє ім’я у вічність. Там повно золота, просто феноменально повно.

— О Господи! — простогнав містер Дьюї. — То чому ж стільки золота було знайдено саме на орендованій мною землі, га? Мій батько орендував цю землю ще 1821 року, Кінросе, і я був скватером на двохстах квадратних милях. А потім з’явилося золото — і Джон Робертсон зі своїм законом. Господарство Данлі зменшується і занепадає, сер.

— Як шкода, як шкода, — стримано поспівчував Александр.

— І де ж саме ви придбали землю?

З дорожнього мішка з’явилася мапа Департаменту земельних ресурсів; Дьюї відставив чарку на стіл, начепив голоблі своїх окулярів на вуха і, підійшовши до Александра, зазирнув йому через плече. Він відчув, що від гостя йшов приємний запах — від шкіряного костюму линув особливий аромат, до того ж власник цього костюма явно полюбляв часто митися. Його довга красива та чиста рука вказала на самісінький край східної межі господарства Данлі.

— Я розчистив там трохи землі, коли іще був молодим хлопцем, — зауважив Дьюї, повертаючись до свого крісла. — Ще тоді, коли ніхто про золото й не думав. Після того я туди й не збирався повертатися. Там починаються дикі гори, тому ні корів, ні овець там не можна випасати — вони потрапляють до дикого лісу і в ньому щезають. А тепер ви приїжджаєте до мене і кажете, що там повно розсипного золота. А це означає офіційне проголошення родовища та виникнення огидного халуп’яного містечка з усією мерзенністю покидьків роду людського, що зберуться туди, гнані своєю ненаситною пожадливістю.

— Я придбав також на аукціоні десять тисяч акрів гірського узвишшя, — додав Александр, доливаючи собі чаю. — Я збудую там собі будинок, щоб уникнути, як ви кажете, «усієї мерзенності» халуп’яного містечка. — Він нахилився вперед і мовив зі щирим виразом на обличчі: — Містере Дьюї, я не збираюся робити вас своїм ворогом. Я добре знаюся на геології та інженерній справі, тому в моєму позірному безрозсудстві є певний метод і послідовність, інакше б я не заплатив п’ять тисяч фунтів за, здавалося б, нікому не потрібну гору, яку я назвав Кінрос. Будь-яке місто, що постане поблизу родовища, також зватиметься Кінрос.

— Яке незвичне ім’я! — мовив Дьюї.

— Це моє ім’я і лише моє. Згідно з усталеним порядком речей, Кінрос-таун має померти, коли виснажиться золотоносний гравій. Однак мене цікавить не розсипне золото, хоча я вже добряче на ньому заробив. Під отією горою криється те, що в Каліфорнії зветься «основна жила», тобто золото без вмісту піритів. Як вам відомо, золото з гравію може видобувати всякий, але розробляти глибоку жилу в товщі скельної породи — це далеко поза фінансовими можливостями старателів, що ордами збігаються на родовище. Тут потрібна спеціальна машинерія та чималі приватні кошти. Тому коли я буду готовий