Читати книгу - "Таємні стежки"

class="p1">Ідучи від директора заводу, Повелко спитав:

— А як з Хаповим? Що він подумає?

— Добре, йди! Обміркуй, як краще виконати завдання, і менше турбуйся про те, що подумає Хапов. Та й, зрештою, не так важливо, що він подумає.

Повелко зв'язав пляшки вірьовочкою, повісив на плече і пішов.

Вранці Заломін ще спав, як Дмитро Повелко взяв свої пляшки і тихо вийшов з хати. Дійшовши до джерела, він пішов уздовж лісового струмка. Струмок не визнавав ні стежок, ні доріг і, вибираючи нахил грунту, іноді зовсім непомітний для очей, біг вперед з веселим дзюрчанням. Кілометрів через три він уже перетворився в невелику річку.

Повелко йшов не менше години, перш ніж побачив чорний, зроблений з двох товстих соснових брусків хрест, що самітно стояв на узліссі. Дмитро озирнувся — навколо жодної душі.

Він сів на зелену травичку, що ледь пробилася з землі, сперся спиною на хрест і закурив. У лісі щебетали якісь пташки, сонце піднялося і пригрівало крізь одяг.

Минуло не менш години. Дмитра потягло до сну Голова його схилилася на груди, і він задрімав.

Коли Повелко прокинувся, з зусиллям підвів неслухняну, наче налиту свинцем, голову і розплющив очі. перед ним стояв чоловік.

— Продай березового соку, — сказав незнайомий.

— Та хіба він продається? Так почастувати можу, — відповів Повелко.

— Тоді будьмо знайомі: Олександр Мухортов

І Сашурка — це був він — простягнув Повелку руку.

Дмитро назвав себе і подивився на партизанського зв'язківця. Він дав би йому років двадцять сім-двадцять вісім. У плечах широкий, волосся кучеряве, очі сміливі й веселі. Хлопець як хлопець, а зростом не вийшов.

«Не більше ста шістдесяти, — прикинув Повелко. — Мабуть, на півголови нижчий за мене».

— Тут говорити будемо? — спитав він.

— Можна й тут, — погодився Сашурка.

Вони сіли один проти одного.

Сашурка запропонував партизанського «горлодеру». Задимили.

Почав Повелко:

— На завод повинні пригнати велику партію військовополонених з табору. Сивко сам підняв це питання перед управою і комендантом міста, і з ним начебто погодились. Обіцяють дати чоловік двісті. Люди потрібні для викочування лісу і вантаження його на автомашини. Зараз машини не ходять, а як тільки підсохне дорога — підуть. Тоді й людей приженуть. Сивко каже, що військовополонених можна відбити, але зробити це треба не на території заводу, а по дорозі, щоб заводські робітники не потрапили під підозріння. Яка буде охорона, Сивко дізнається заздалегідь і повідомить. Він просить партизанів до прибуття військовополонених у цих краях не з'являтися і не насторожувати фашистів, а то як би не змінили планів.

— Ясна річ, — погодився Сашурка, — хлопців безперечно відіб'ємо. Комбриг такі операції любить… Ну, а ще що твій Сивко казав?

Повелко сказав, що директор заводу просить поради, як виманити з міста начальника гестапо Гунке. Підпільна організація патріотів міста винесла Гунке смертний вирок, і його треба виконати.

Сашурка розреготався:

— Винести вирок — одна справа, а виконати його — інша. Так можна і Гітлера, і Герінга, і Гесса, і Гіммлера, і всіх інших присудити до смерті, а ось як їм вірьовку накинути на шию — це питання.

Повелко заперечив: підпільники рідко виносять смертні вироки, але вже коли виносять, то й виконують їх. І він назвав кілька прізвищ гестапівців, знищених патріотами.

— Ну, а ти передай кому слід, — заговорив у свою чергу Сашурка, — що справи на фронті зовсім добре розгортаються. Наші ввійшли в Тернопіль, визволили майже весь Крим, тепер черга за Севастополем. Потім скажи: нам днями з повітря боєприпасів, вибухівки, солі підкинули, і якщо це вкрай необхідно, маленьке замовлення зможемо прийняти і виконати. Зрозумів? Повелко ствердно закивав головою.

— Сьогодні п'ятниця, — у понеділок знову зустрінемось. А тепер прощавай! Мені, брате, назад іти та й іти…

Зв'язківці потиснули один, одному руки і розійшлися.

Вночі біля сторожки лісника чергував вартовий — один з робітників заводу. Напружено вдивляючись у темряву, він ходив вперед і назад по великій галявині, на якій стояла хата.

Однокімнатний будиночок був набитий до відказу. Тютюновий дим туманом висів у повітрі. Люди сиділи на лаві, на підвіконнях, на підлозі і уважно слухали директора заводу.

Сивко говорив неголосно, трохи хриплуватим голосом:

— … І ми повинні бути напоготові щогодини, щохвилини… Кривов'яз обіцяє підкинути нам вибухівки…

— Нам би автоматиків з десяток… — сказав хтось з темного кутка.

— Ясно, які перед нами ставлять завдання? — продовжував Сивко. — Ми повинні — я ще раз повторюю! — розібрати по команді всі мости в лісі, зірвати вивозку деревини, бо вона спішно вивозиться на будову рубежів за містом, знизити до мінімуму заготівлю цурок, щоб газогенераторні машини зупинилися. Більшого від нас поки що не вимагають, а коли поставлять інші завдання, тоді дадуть і зброю.

— Ясно! Зрозуміло! Чого в ступі воду товкти! — пролунали окремі голоси.

— Тепер відносно сіл… — продовжував Сивко. — Путько піде в Столбове, Панкратов — в Рибицю, Оглядько — в Троєкурово, Заломін — у Пасічне. Вийти треба до світанку. Своїх людей знаєте. Розкажете через них людям, що Радянська Армія в ста кілометрах від міста, що партизанів у лісі біля п'яти тисяч. Попередьте, що фашисти всіх, хто тримається на ногах, спробують вивезти до Німеччини. Їм робочі руки потрібні і тут, і там. Хто не піде, того розстріляють. Приклади є, і ви нагадаєте про них. Закликайте всіх людей підійматися, залишати домівки і йти до лісу. Місця збору відомі. Роз'ясніть усе якомога зрозуміліше. Ну, і кілька слів щодо зв'язку з містом і з бригадою… Повелко! — звернувся він до Дмитра, який сидів на підлозі. — Це тебе найбільше стосується. Слухай уважніше.

Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.

— Повелко! — знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. — Зайди в контору і поклич до мене Хапова.

— Хапова?

— Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.

Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.

Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою — страждав від задишшя.

«Негідник! — думав Повелко. — Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»

Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив