Читати книгу - "Таємні стежки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сідай, — сказав Сивко, звертаючись до Повелка.
Дмитро сів за стіл.
— Ну, ти думав? — спитав директор Хапова.
Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.
«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.
— Думав, — спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.
— Ну?
— Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… — Хапов знову глянув на Повелка. — Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.
Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…
Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.
— Добре, — погодився він, — тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам'ятай, — він повернувся до Повелка, — що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка — скажу потім.
Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.
— Тепер відносно озера, — продовжував Сивко. — Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…
Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.
— Єсть! — сказав Хапов. — Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…
І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот — свій!
XXVI
Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини — проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.
Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?
Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!
Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.
— Погано, зовсім погано! — оцінював Кібіц роботу учнів. — Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.
Друзі мовчали і намагалися не дивитись на викладача.
— Якби моя влада, — буркотів Кібіц, — я б примусив вас цілу добу сидіти за ключем, усі двадцять чотири години!
Було без чверті дванадцять, коли двері відчинилися і на порозі кімнати з'явився служник Юргенса. Завжди спокійний, сьогодні він здавався розгубленим і стривоженим.
— Пан майор просить вас прибути до нього негайно.
Кібіц замовк і здивовано глянув на служника.
— Мене? — спитав він.
— Так, вас, пане Кібіц, — тихо повторив служник.
Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.
Служник стояв, чекаючи.
— Вас ждуть, — повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.
Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.
Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей — все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, — це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.
— Кібіц роздумує… — посміхнувся Ожогін.
Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.
Микита Родіонович зацікавився ними.
На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:
«Першим кроком Європи повинна бути боротьба з більшовизмом, другим кроком — експлуатація природних багатств Росії».
«Історію світу творили тільки меншості. Адольф Гітлер».
«Моя справа не наводити справедливість, а викорінювати і знищувати. Герінг».
Микита Родіонович почав читати вголос:
— «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб'ють — неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».
Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.
— «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».
— Критикує начальство! — розсміявся Андрій.
— Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, — зауважив Микита Родіонович. — Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. — І Ожогін поклав зошит на полицю.
— А може, з собою захопимо? — вирвалося в Андрія.
Микита Родіонович похитав головою: не можна. Друзі почекали з півгодини. Кібіц не повертався.
— Ну, ходімо, вже перша година… Зорг, напевне, турбується.
… Друзів прийняла дружина Зорга. Самого його не було вдома.
Вона пояснила, що чоловіка хвилин двадцять тому викликав до себе Юргенс, і провела друзів до своєї кімнати.
В
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємні стежки», після закриття браузера.
