Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

самоповаги, підпрягається й собі до дискусії:

— А чому саме вона дістала ампулу? Може, її купив чи десь дістав сам Крістіан Лукач і зберігав у себе… І коли стався напад, він попросив Лукрецію Будеску зробити йому укол.

Важливо, певна річ, уміти панувати над собою, не втрачаючи самовладання і терпцю. Але я, видно, так утомився, що не можу ні контролювати як слід свого терпцю, ні володіти собою. Я посилаю — подумати — їх обох під три чорти і, ледве стримуючись, запитую:

— Гаразд, я згоден… Крістіан Лукач скористався з її послуг. Тоді чому вона його вбила, якщо не замишляла злочину заздалегідь?

Чується знову клацання фотоапарата, супроводжуване словом «божевілля», яке цідить крізь зуби Григораш.

— А про що. ми вам говоримо? — намагається заспокоїти мене прокурор. — Про те, що чимало потрібно ще з’ясувати…

— І з’ясую! — кричу я.

Григораш закінчив свою місію, загасив свічки, підходить до мене й підбадьорює:

— Ну, звичайно! З’ясуєш, де ти дінешся, але спочатку треба поспати… І не забудь, що є ще один речовий доказ — коробка зі шприцом… належить вона Петронелі Ставру, так?..

Я стомлено киваю головою, мовляв, згоден з усім.

— Ми десь помилилися, — підсипає до вогню ще приску прокурор. — Ми не запитали в Лукреції Будеску, чи має вона ключа від мансарди, і не зажадали віддати його нам.

Я зриваюся знову, кричу на все горло:

— Хто прорахувався, шановний? Ви… чи ми?

— Спокійніше, капітане! Не сердьтеся… Визнаю, це моя помилка, бо я перший допитував Лукрецію Будеску, — бере на себе провину прокурор.

Григораш із його лагідним характером стає між нами і втихомирює:

— Це ж добре, що не забрали ключа, — звертається він заспокійливо до нас. — Бо якби вона віддала ключа, ми б ніколи не знайшли шприца.

Уже вкотре Григораш доводить мені, як важливо тверезо оцінювати становище. Мені ясно, що в такому стані, коли до втоми долучається ще й збудження, потрібно послухатися їх, відпочити, а вже потім, з новими силами, взятися до роботи. Очі мої сльозяться, і я майже нічого не бачу в мансарді.

— Ви готові? — запитую. — Тоді ходімо звідси. Ви опечатаєте двері?

Прокурор показує на портфель:

— Все потрібно зі мною.

Виходимо. Прокурор, супроводжуваний нами, швидко замикає дворі, ставить пломбу, ховає до портфеля ключа, з допомогою якого Лукреція Будеску забралася в мансарду. Переводжу подих і дивлюся на годинника: годин зо дві ще встигну подрімати. Спускаємося сходами навшпиньки, щоб не сколошкати мешканців будинку.

Навпроти кімнати Лукреції Будеску я несамохіть зупиняюся.

— Знову у вас виникла якась ідея, — питається пошепки прокурор.

— Непогано було б заглянути в її покій.

— Лишіть це мені, я займуся цим насамперед, — пропонує Беріндей. — Звісно, якщо після історії з ключем ви мені ще довіряєте.

«Та довіряю, будь ти неладний, несила тебе вже терпіти!» — промайнуло у мене в думці, а вголос я кажу:

— Гаразд, — і поспішаю щонайшвидше вибратися на свіже повітря, до машини, додому, хоч куди-небудь, де мені дадуть спокійно заснути.

— Я знайду вас по телефону десь о восьмій, — попереджає мене Беріндей. — Григораша я забираю з собою.

Останні слова я заледве чую. Падаю на переднє сидіння, поруч із Гавриліу.

Я вже майже задрімав, коли почув сержантів голос:

— Я передав її черговому лікареві. Загалом, вона поводилася сумирно. Тільки все голосила: «Я вбила його!.. Я вбила його!»

— Я-як?! — пробуджуюся тієї ж миті. — Як вона голосила: «його вбила! чи «її вбила»?

— За кого ви мене маєте, товаришу капітане? — протестує Гавриліу. — Це я й сам помітив: на горищі вона плакала, що вбила її, тобто ту, яка нібито лежала в ліжку, а в машині вже — «я його вбила». Я й не розпитував. Та й про що можна говорити з жінкою, яку бог позбавив здорового глузду?

Зненацька крізь запаморочливу втому я згадую про розкладачку в нас у кабінеті и прошу водія змінити напрямок руху:

— В управління, Гавриліу!

14

Я проспав на цій розкладачці добрих три години.

Спав би й ще, якби мене не розбудив Поваре. Коли я розплющив очі, то саме його побачив над собою:

— Вставай, пора! Запарити тобі кави?

Одразу пригадавши, де я, блискавично схоплююся на ноги.

— Вже пізно?

— Минуло півгодини, як до тебе добивався шеф. Хоче знати, що приключилося сьогодні вночі на вулиці Ікоаней. Я йому доповів про вчорашнє в «Атене-Палас» і що знайшов тебе вранці на розкладачці. Він дозволив тобі поспати ще з півгодини. Зараз пів на восьму.

Біжу в туалет, умиваюсь і дивлюся в дзеркало: лице, слід сказати, припухло, але одяг не надто пожмаканий. Повертаюся до кабінету, звідки лине ароматний запах кави, що її приготував Поваре. Я п’ю пожадливо, а мій колега не зводить з мене підбадьорливого погляду. Смакуючи кавою, розповідаю йому про те, що було вночі.

— Чому ти не викликав і мене? — мляво дорікає Поваре.

— А тобі що, погано було в ліжку? Комусь із нас треба бути сьогодні в формі… Знакомита кава! Я пішов до шефа.

Цього разу полковник Доня читає газету. На столі — жодного документа, видно, в нього зараз коротка мить перепочинку. Побачивши, що я входжу до кабінету, він відкладає набік газету, вітається зі мною і запрошує сісти. Просить доповісти про нічну пригоду.

Як завжди, я намагаюся бути лаконічним. Наприкінці висловлюю надію, що ще сьогодні закрию цю справу.

Шеф слухає мене уважно, трохи схиливши голову на праве плече. Якоїсь миті мені здається, ніби він не чує мене і взагалі забув про мою присутність.

— Так, випадок небуденний, — озивається він згодом. — В нашій спеціальній літературі проаналізовано чимало злочинів, учинених психопатами… Проте цей випадок, мені здається, не має прецедентів. Мені хотілося б, щоб після закінчення розслідування ти зробив спеціальне повідомлення для працівників нашого відділу… Тобі ясно?

— Як божий день! — машинально відповідаю я.

Полковник регоче:

— Тоді домовилися! Але спершу поглянь у вікно і побачиш, який він ясний, той день!

Сміюся і я. І справді, за вікном видніє сіре, похмуре небо. Прошу дозволу залишити кабінет. Відпускаючи мене, шеф каже:

— Добре було б запросити на розбір цього випадку і лікаря, фахівця з цих хвороб.

Я вже майже біли дверей, але не встигаю переступити порога, як полковник Донн зупинив мене:

— Мало не забув. Майор Стеліаи просив показати йому візитівку Паекару… Вона ще в тебе?

Не відповідаю. Отже, хлопці з відділу боротьби зі спекуляцією все-таки там були, а я не зміг вирізнити їх з-поміж інших відвідувачів. Слово честі, молодці! Запитую стурбовано:

— Я чимось їм заважав?

— Навпаки, — заспокоює мене шеф. — За