Читати книгу - "Знамення Долі"

на найближчому стільці, і я привітав себе з тим, що призначена зустріч не відбулася.

Вона була м'яка і тепла… Ваза в оксамиті… ваза з медом… запах її парфумів…

Через багато часу опісля ми лежали поруч, втомлені настільки, що я не буду підбирати для пояснення цього стану яких-небудь метафор. Я погладив її волосся.

Раптом вона потягнулась, злегка повернула голову і подивилася на мене з-під напівопущених він.

— Я хочу тебе запитати, — сказала вона.

— Питай.

— Як звали твою маму?

Несподівано, я відчув ніби клубок з шипів і колючок прокотився по моєму хребту. Але я хотів знати, куди це веде.

— Дара, — відповів я.

— А батька?

— Корвін.

Вона посміхнулася.

— Я так і думала, але хотіла переконатися.

— А мені тепер можна задавати питання? Чи грає тільки одна людина?

— Можна, але я можу позбавити тебе від такої необхідності. Ти, звичайно, хочеш запитати, чому я задала таке питання.

— Ти потрапила в точку.

— Вибач, — сказала вона, відсуваючи ногу.

— Здогадуюся, що ці імена щось для тебе означають.

— Ти — Мерлін, — сказала вона, — герцог Колвірський, принц Хаосу.

— Чорт мене забирай! — Відповів я. — Схоже, що в цьому Відображенні мене знає кожна собака! У вас тут що, якийсь клуб чи як?

— А хто ще знає? — Раптом швидко запитала вона.

— Один хлопець по імені Люк Рейнард, потім… знав один тип… загиблий на ім'я Ден Мартінес, і ще один небіжчик — Віктор Мелман. А ці імена тобі щось говорять?

— Так. Небезпечний саме Люк Рейнард. Я хотіла попередити тебе про це. Якщо, звичайно, ти насправді виявився б тим, хто мені потрібний.

— У якому сенсі?

— Якби ти опинився тим, ким ти і є — сином Дари.

— Що ж, ось він я, попереджай мене.

— Я тебе вже попередила. Не довіряй йому.

— А що йому потрібно? — Запитав я.

Я всівся, підіткнув під спину подушку, і продовжив.

— Моя колекція марок? Мої чеки для мандрівників? Ти не могла би пояснити мені це зрозуміліше?

— Він кілька разів намагався тебе вбити за останні роки…

— Що? Яким чином?

— У перший раз була присутня вантажівка, яка тебе мало не переїхала. На наступний рік…

— О боги! Ти і справді знаєш! Назви мені дату!

— Природно, кожен раз — тридцяте квітня.

— Але чому? Ти знаєш, чому?

— Ні.

— Чорт забирай! А як ти все це дізналася?

— Я спостерігала, стежила.

— Чому ж ти нічого не робила?

— Я не могла. Я не знала, хто з вас хто.

— Леді, ви мене остаточно заплутали…

«Чорт мене забирай, хто ж ти, врешті-решт, така, і яку у всьому цьому граєш роль?»

— Як і Люк, я не така, якою виглядаю… — Почала вона.

З сусідньої кімнати раптом пролунало гучне дзижчання.

— О, боже! — Вигукнула вона, немов розгорнулася пружина, вилетівши з ліжка.

Я пішов за нею. У передпокої вона натиснула кнопку під маленькими гратами і запитала:

— Так? Хто там?

— Дорога, це я, — почулася відповідь. — Я повернувся на день раніше, подзвони, щоб мене впустили, добре? У мене тут ціла гора пакетів.

— Ой!

Вона відпустила одну кнопку і натиснула іншу, одночасно повернувшись до мене.

— Це чоловік, — сказала вона чомусь майже беззвучно. — Тобі потрібно швидше йти. Будь ласка! По сходах!

— Але ти мені не все розповіла!

— Я розповіла достатньо! Будь ласка, поспіши!

— Гаразд, — кивнув я.

Я бігом повернувся в спальню, натягнув штани і сунув ноги в туфлі.

Білизна та шкарпетки я запхав у кишеню, потім натягнув сорочку.

— Я не задоволений, — заявив я рішуче. — Ти знаєш більше, ніж сказала, і мені теж потрібно це знати.

— І це все, що тобі потрібно? — Посміхнулася вона.

Я швидко поцілував її в щоку.

— Не зовсім. Я повернуся, — сказав я.

— Не треба, — відповіла вона. Все буде зовсім не так… Але ми ще зустрінемося, коли настане потрібний час.

Я попрямував до дверей.

— Але цього мені мало, — сказав я, відкривши двері.

— Інакше не можна.

— Побачимо.

Я метнувся в кінець холу, до дверей над якими було написано «ВИХІД».

Стрибаючи вниз по східцях, я застебнув сорочку, а в самому низу зупинився, щоб натягнути шкарпетки. Я пригладив волосся і відкрив двері в під'їзд.

Нікого. Відмінно.

Я покинув будівлю і попрямував по доріжці. Тут раптом прямо поруч зі мною загальмував чорний «Седан». Я почув дзижчання, опустилося скло, і я побачив червоний відблиск.

— Сідай, Мерлін, — почув я знайомий голос.

— Фіона!

Я відчинив дверцята і ковзнув у машину.

Ми відразу ж рушили з місця.

— Ну, це була вона? — Запитала Фіона.

— Хто вона?

— Той чоловік, який повинен був з тобою зустрітися в барі.

Ця думка не приходила мені в голову, поки вона не висловила її вголос.

— Ти знаєш, — відповів я після тривалої мовчанки, — я думаю, що це вона.

Вона виїхала на дорогу і повела машину в тому напрямку, звідки ми з Мег приїхали раніше.

— І що ж це за гра? — Запитала вона.

— Хотів би я знати… — Зітхнув я.

— Розкажи мені, — сказала Фіона, — і якщо знадобиться відредагувати деякі моменти, не соромся.

— Добре, — погодився я і розповів їй всю історію.

Ще до того, як я закінчив, ми були вже на стоянці клубу.

— Навіщо ми знову тут? — Запитав я.

— Я тут позичила машину. Можливо вона належить другу Білла. Я подумала, що буде дуже мило, якщо ми повернемо її.

— Ти скористалася моєю новою Картою, щоб дістатися до цього бару? — Поцікавився я.

— Так, відразу після того, як ти пішов танцювати. І стежила за тобою приблизно годину, в основному з тераси. Адже я ж тебе просила — не втрачай обережності.

— Вибач. Я втратив розум.

— І, що мене дуже засмутило, тут не подають абсенту. Довелося обійтися холодною Маргеріта.

— Сумно… А потім ти позичила цю машину і послідувала за нами, коли ми покинули бар?

— Так. Я залишалася в машині і підтримувала з тобою периферійний контакт через твою особисту Карту. Якби я відчула небезпеку, то встигла б тебе витягнути.

— Спасибі. А наскільки периферійним був контакт?

— Я не страждаю вуйєризмом, якщо ти це мав на увазі. Отже, ми дісталися до потрібного нам моменту в твоїй розповіді.

— Але це ще далеко не вся історія.

— Залишимо її, — сказала Фіона, — поки. Зараз мене більше хвилює одна річ. У тебе немає випадково фотографії цього хлопця, Люка Рейнарда?

— Здається, є… — Відповів я.

Я дістав гаманець.

— Так, є.

Я витягнув з кишені труси, які заважали мені діставати гаманець.

— Принаймні, ти не носиш довгої білизни, — меланхолійно відмітила моя тітонька.

Нарешті я відкопав у кишені гаманець і розвернув його так, щоб на