Читати книгу - "Грот афаліни"

голові тримає. Він чи не він? Він чи не…

— Амара!

— Радж?! — оглянувся юнак.

Обнялися, утворивши серед людей нерухомий острівець. Посипалися звичайні в таких випадках запитання: «Ну де ти? Що поробляєш? Як тут опинився?» Більше, звичайно, питав Радж, бо в нього самого майже нічого не змінилося.

— Ти як зник з Біргуса, то більше й не знаєш нічого, що там сталося? — У цьому запитанні Амари Радж відчув прихований біль і співчуття. Заперечливо похитав головою, уп'явся очима в очі друга, а серце вже боляче занило. — То мені багато що є розказати… Чого ми тут стоїмо? Давай сюди, у «Летючу рибу», — показав Амара на бар-ресторан, на фронтоні якого стрибали різнобарвні неонові риби з плавниками-віялами. — Мені до роботи ще ціла година, посидимо, посмокчемо коктейлю.

— А де ти працюєш?

— А тут же, у «Летючій рибі». Ночами… Сьогодні четверта ніч буде. Посудником… Я попрошу буфетника, позичить.

— Ні, дорогенький. Платитиму я, готівкою. Ти ще обживайся.

— Ну гаразд, тільки наступного разу — я.

Пішли обнявшись.

Усі місця за столиками були зайняті. Амара організував два місця за службовим столиком, сам і коктейлі приніс із соломинками.

… Радж слухав його розповідь про все, що сталося на острові, і плакав, щосили притискуючи долоні до обличчя, щоб не так виривалися придушені ридання.

— А де… поховали матір? — знайшов нарешті сили спитати.

— Не знаю… Нас, живих, загнали на катери й повезли… А там, на Біргусі, бульдозери все нищили. Скрепери рівнятимуть, екскаватори копатимуть котловани під усякі сховища… Немає місця для могили на Біргусі!

Амара ще розказав, як шукали притулку на Гірському — спочатку в болоті, потім, з Янгом, у горах. І нічого не знайшли, не було місця біргусівцям і там, і всі розбрелися хто куди.

— А батько де? Янг? На Гірському зосталися?

— Коли я від'їжджав сюди, то були на Гірському… Кахи-и… Не хотів тобі ще й це говорити, але скажу. І з твоїм батьком негаразд: у нього розум помутився… Як побачив тоді, що з матір'ю сталося, так і…

Склянка приглушено хруснула в руці Раджа, на столі розтікся напій…

— Пробач, друже… Не про таке я хотів би говорити тобі. Але ж… Я від'їжджав, то батька тримали під замком… Дід Амос і Ганеш опікувалися ним, на самій воді тримали. Пост йому робили, очищення. Я чув, що хотіли, щоб на храмовому святі на Головному ніс каваді з дарами Вішну.

— Так уже ж минуло це свято! Де вони зараз, не знаєш?

— Ні. Нікого з біргусівців потім не бачив… Кров на столі… Порізався?

Радж посмоктав долоню, сплюнув під столик.

— Глибоко? Посидь… Я зараз щось пошукаю, щоб перев'язати. І приберу тут.

Радж уже не чув Амару. Ганяв по рожевій калюжці на столі прозорі осколки. У вухах дзвеніло… То хотілося зірватися з місця і кудись бігти, трощити-ламати все на своєму шляху, то схопитися за крис, пустити його в хід. Але на кого піднімати руку? Проти кого конкретно? Конкретні винуватці були там, на Біргусі. «Бідний Янг, скільки йому довелося пережити за ці дні! Де вони тепер, як житимуть?» — гарячкові думки роїлися в голові.

Коли повернувся Амара і почав забинтовувати йому долоню, Радж попросив і його напитувати роботу для одного доброго хлопця.

2

«Усе… Дременути звідси! Якнайдалі! І більше не попадатись…»

Ніде ні душі, на вулиці майже цілковиті сутінки. Дві-гри лампочки світилися подекуди на стовпах жовтими плямами. Біля них тріпотіли кажани, ловили нічних живих метеликів. Вороже і лякливо чорнів через вулицю якийсь сквер. Там, мабуть, був і ставок. На фоні неба віялові пальми здавалися понатикані шаблями. На Біргусі Янг не знав ніяких нічних страхів, міг іти в ліс у будь-який час ночі. А тут, у найголовнішому місті султанату, на Головному острові, йому було страшно.

Повернув праворуч — там, на його думку, мав бути порт. І в ту ж мить почув зі скверика притишене: «Е-ей!» Через низенький тинок перестрибнула невисока постать, кинулась до Янга через вулицю.

— Хай тобі… Я вже думав, якийсь бандит. — Янг перелякано сплюнув під ноги Абдулі.

— А що в тебе можна забрати? Голий як риба. Зате в мене… На от, їж… Холера, папір розмок… — Абдула дістав із-за пазухи якісь темні грудочки з прилиплими рештками паперової серветки. Один шматочок упав під ноги, і Абдула підняв його, нібито дмухнув для годиться, кинув собі в рот. — Чого дивишся? їж! Це з «Тридакни». Твоя порція чучі. М'ясо, вимочене в соусі, підсмажене на цурках. Смакота!

Янг підставив обидві долоні, потім, помістивши усе на лівій долоні, один шматочок укинув собі в рот. Потекла слина, у животі почало різати. Тільки тепер він відчув страшенний голод. Смачне було м'ясо, пекуче від перцю, трохи кислувате від соусу. Проковтнув, майже не жуючи, один шматочок, другий, і схаменувся: Абдула проводив очима кожний шматок. Далі вже їв так: один шматок кидав у рот собі, другий — Абдулі.

— Ти не ковтай, як акула. Жуй довго-довго, а потім смокчи, як цукерку, і знову жуй, — повчав Абдула. Але вчитися їсти так, як казав Абдула, не було вже на чому, м'ясо закінчилось.

— Ти звечора і сидів у скверику?

— Ну! Я тебе чекав, чекав у «Тридакні», бачу у вікно — пішов ти на Портову. «Що таке?» — думаю. Ми ж домовилися пообідати. Я ще не зустрічав такої людини, яка б від цього відмовилася. Я швиденько проковтнув своє і з твоєї тарілки соус вилизав. Ага… А тут бачу, якісь типи відірвалися од вікна і на вулицю, за тобою. Я твоє м'ясо в папір загорнув і теж вискочив. Пройшов трохи і бачу: тебе цап-царап, геп у машину, фир-р-р… Ну, куди ж, думаю, якщо не в поліцію? І бігом слідом.

— І цілу ніч сидів?! — не переставав дивуватися Янг.

— Я і лежав, не тільки сидів. Задрімав був і злякався: а раптом тебе в цей час випустили?

— А якби мене взагалі не випустили — скільки б ти сидів?

— Цю ніч до кінця і ще день. Я. так вирішив. Я все за вікнами стежив, які світяться, хотів угадати, в якому ти. Прикидав, чи можна залізти, щоб виручити тебе.

— Авжеж, залізеш! Там же грати на- всіх вікнах, а зсередини біля дверей вартовий з пістолетом.

— Он як… А я чекаю і чекаю… Не може такого бути, думаю, щоб дітей довго тримали… безневинних. А ти ж сумирний, як черепаха. На тобі їздити можна! Тебе хто захоче, той і обдурить!

— Не дуже… — сказав Янг і покашляв. Правду