Читати книгу - "Місто біля моря"

житла, і на лавці бульварній переспати не страшно.

На тротуарі перед нами замаячіла знайома спина Тиктора. Він ішов у напрямі до міста широкими, розмашистими кроками, тримаючи на плечі зелену скриньку.

Ідучи уперто сам, він підкреслював, що ми для нього не компанія. І хоч ми розуміли це, кожному з нас стало соромна: «Ось наш же фабзавучник, земляк, іде з речами пішки, а ми, справді, наче буржуї якісь, трясемося на шикарній лінійці!» Найсовісніший і найлагідніший з нас, Маремуха, не стерпів і шепнув:

— Давайте гукнемо його, га, хлопці?

— Та гукнути можна, — сказав я, — але ж він ще більше задаватися буде. Хіба забув, як усю дорогу він кирпу гнув? Хоче, щоб до нього підлещувались, щоб його просили. Дзуськи!

— Василь має рацію, — згодився Бобир. — Яшко відомий… Іидуаліст. Нехай сам попроситься, якщо втомився.

Але Яшко і не подумав зупиняти лінійку. Він ішов, високо підвівши голову. Вітер розвівав його пишний білявий чуб, що хвацько вибився з-під сірої кепки. Злі очі його були примружені. Тиктор удавав, що зовсім і не помічає нас.

— «Буржуйська розкіш!» Тьху! — сплюнув Володька. — От кощій невмирущий, думає, я розбагатію на його двадцять копійок! Неси, скупердяга, свою скриньку… Ви що, з ним з одного краю, хлопці?

— Та так, рядом… — відповів я ухильно, не бажаючи розкривати перед сторонніми наші особисті взаємини.

— Мабуть, у будинок відпочинку приїхали? — запитав і візник, поганяючи коня.

— Чого це раптом? — здивувався Бобир.

— Дикі, еге ж?

— Які «дикі»? — не зрозумів я візника.

— Кажу — курортники дикі? Наймете собі приватно кімнатки та й будете загоряти на сонечку місяць-другий, ніжки догори.

Мене збентежили здогади візника, і я сказав суворо:

— Ми на роботу сюди приїхали. Закінчили в своєму місті фабзавуч і одержали призначення на завод імені червоного лейтенанта Шмідта. Є такий у вас?

— Іще б пак! Джона Кейворта колишній! Але ж туди давненько набору не було! Свої навідуються до контори день у день…

Ми перезирнулись.

— Мабуть, з маленькими розрядами, через те? — затремтілим голосом сказав Маремуха.

— Всякі. І з маленькими і з великими. Але якщо у вас призначення, то, може…

— Та ще які! — похвалився Бобир. — З Харкова, від ВРНГ України. Сам Фелікс Едмундович Дзержинський з Москви розпорядження давав. А в тих путівках сказано: «Прийняти без усяких». Покажи, Петрусю, мою путівку.

— От іще! — огризнувся Маремуха. — Буду я тобі на такому вітрі документи розгортати!

«Смішний Бобир, справді! — подумав я. — І товариша Дзержинського для більшої ваги назвав. Уперше побачив людину і вже розпалився: хоче йому такі важливі документи пред’являти».

Лінійка, підстрибуючи, котилася по довгому Проспекту тринадцяти комунарів. Володька коли-не-коли ліниво поляскував гнідого коня віжкою по шовковистому крупу.

На вулиці було зовсім порожньо. Зрідка зустрічались випадкові перехожі. Місто здавалося дуже тихим. Відчувалося, що кожна зайва людина тут на видноті.

«Якщо не всі місцеві жителі можуть знайти роботу, то що ж станеться з нами? Адже ми приїжджі, та й спеціалісти не дуже досвідчені. І рідні наші залишилися далеко, і Полевой, і Коломієць, і Панченко… Нікому допомогти нам буде в разі чого!» — міркував я, і щодалі неспокійніше робилося від таких думок.

— А жити ви де націлились, хлопці? — запитав візник.

— Та не знаємо ще… — сказав спроквола Бобир.

— А ви сюди на практику чи назовсім? — з явною цікавістю запитав візник.

— Якщо приймуть, то надовго, — пояснив я.

— Так слухайте, молодці! — заявив візник урочисто. — Я маю для вас квартиру. Казка! Чарівні мрії! Міський парк по сусідству, ціле літо музика грає. А як на дах вилізти, можна кіно безплатно дивитися кожного четверга. У моєї тітоньки. Слово честі! Та й море — поряд.

— Нам квартира не потрібна. Нам би тільки кімнату одну, — сказав я недовірливо.

— А чому ти, Василю, не хочеш квартиру? — спитав Сашко. — Коли дві маленькі кімнатки, то…

— Еге ж! А може, тобі ще туди рояль притягти і вітальню окрему, як у графа Потоцького? — накинувся Петро на Бобиря. — Хочеш квартиру — підшукай її сам, а ми з Василем і в одній кімнаті оселимося. Правда, Василю?

— Авжеж! — буркнув я, розуміючи, що нам хоч би на одну кімнату грошей наскребти, а не те, що на дві.

— От у тітоньки моєї і буде для вас кімната, — охоче згодився Володя. — Тітонька у мене дуже симпатична. Одна в усьому будинку живе. Сина її махновці зарубали, а вона…

— А тітонька прийме нас?

— А чого ж? Порекомендую — значить, все. Краще будете жити, аніж непмани якісь там. Приїдуть сюди, на море, жир спускати, та ще хрюкають: «Другий поверх, високувато, серце болить!» Клопоту з ними не обберешся. А ви будете тітці моїй саме якраз.

— У вашої тітоньки, виходить, власний двоповерховий будинок? — запитав я.

— Еге! Двоповерховий, — наче й не було нічого, признався Володька. — Тільки меблів нема — це погано. Але вам що? Ви люди молоді. Купите собі на перший час тропічні меблі — різні там ящики з-під апельсинів. Це недалеко… Н-но, Султан! — Із цими словами візник повернув ліворуч.

Лінійка з’їхала з бруківки і м’яко покотилась по курній вузенькій вулиці.

Тільки цього ще бракувало: у приватної домовласниці жити! В її власному двоповерховому будинку!

З кожною хвилиною я все більше хмурився. І чого ми зв’язалися з цим веселим, надміру балакучим візником!

Але коли лінійка раптом зупинилася на тихій приморській вулиці, залитій калюжами недавнього дощу, і ми, розминаючи ноги, нерішуче сплигнули на вологу піщану землю і коли Володька познайомив нас з своєю тітонькою — худою бабусею в довгій спідниці, з’ясувалося, що в неї. зовсім пролетарський вигляд.

Тітоньку звали Агнія Трохимівна. Сива, запнута простою, в чорну горошинку, бумазейною хусткою, вона вийшла до нас на вулицю з блискучим заступом у руках — цим заступом «буржуйка» сама перекопувала на городі грядки.

— Оце, тьотю, квартирантів тобі привіз. Прошу любити і шанувати, — сказав весело Володька, ляскаючи довгим батогом.

Страхи зникли

«Двоповерховим власним будинком», виявилося, була насправді маленька, крита жовтою черепицею хатка, що стояла в глибині засадженого квітами дворика. Далі, за хаткою, видно було дерева міського саду і голубу раковину для оркестру.

Напівтемна кухонька та побілена вапном чистенька спальня з дверима, що виходили просто в сіни, — оце, власне кажучи, і був увесь перший поверх шикарного «особняка».

Просто з сіней, заставлених корзинами, дубовими діжками і кухонним начинням, були нагору досить рипучі і круті східці без усяких поручнів. Здавалося, вони ведуть на горище.

Коли ми лізли по цих східцях услід за хазяйкою, думалося, що ось-ось дві косі балки, що підтримували східці, обваляться і